Читати книгу - "Сусід"

— У вас все добре?

Я похапцем ствердно кивнула головою.

— Так. Авжеж.

— Щось вигляд у вас неважний. Може, візьмете відпустку на тиждень-два?

— Та ні. — Розглядаю геометричний розпис на деревяних брусках, систематично розвішаних на стінах.

— Рекомендую. — Настоював на своєму шеф. — Ти паче, що менше ніж за місяць, нам знову знадобиться ваша допомога.

Чоловік підморгнув, даючи зрозуміти, що ми обоє добре знаємо про що йдеться.

— Справді? — Я похолола і раптом відчула, що мене… нудить.

— Так. А через що вам переживати? Минулого разу ви ж впорались, впораєтесь і тепер.

— Я подумаю, Генадію Юрієвичу, подумаю. — Торкнула його задовгого рукава з надією обірвати наш діалог. — Мушу бітти.

— Біжіть… — Трохи розгублено а трохи розчаровано мені вже в спину.

Ледве добралась до туалету на третьому поверсі. Комусь видалося, що це слушне рішення — на одному поверсі жіночий туалет, на іншому — чоловічий.

Мене рвало так сильно, як ніколи досі. Що це? Невже отруєння? Чи слова шефа вигликали таку реакцію. Аби не забризкати стіни довелося стати навколішки і спертись на хододний фаянсовий обідок. Хоч туалетні кімнати були після недавнішнього ремонту і в штаті була прибиральниця, яка що пятнадцять хвилин наводила порядок в санвузлі, запах сечі вдарив мені в ніздрі.

Знову вирвало. Блювотиння фонтанувало ротом і навіть через ніс. В носі запекло вогнем. В роті з’явився паскудний присмак помиїв. З очей текли сльози. Одразу я навіть і не розібрала — чи то звичайний фізіологічний процес чи це від жалю до себе.

Нарвавши жмут туалетного паперу — сяк-так повитирала обличчя. Трохи поприбирала навколо. Решта то не моя справа. Й того не мушу, але якось совісно. Натиснула на нікельований гудзик зливу. Мовчить. Натиснула ще раз, навалившись всім тілом. Потекла вода.

Тільки тепер відчула як враз зробилася знесиленою та немічною. В передпокої акуратно вмилась, пополокавши рот біля лискучого вмивальника. Тут було більше свіжого повітря і сюди не дотирав запах фекалій.

Захотілося негайно перебити будь-чим присмак нудоти. Кава. Кава мене врятує. Горнятко доброї чорної кави зробить мені добре. З цією думкою я й рушила в бік свого кабінету. Коридор на третьому поверсі був голим без декоративних пластів з геометричними візерунками. Чомусь саме в цю мить зауважила це і чомусь саме в цю миць за це стало прикро.

— О, як в тебе гарно пахне. — Володька.

Він нечутно зайшов до кабінету, не постукавши. А навіщо? Ми ж свої. А коли що — вибачиться. Та сьогодні мене це дратувало.

— Кава. — Сухо. — Хочеш. — Він не винен що мені зле.

— Хочу. Тим більше, що маю тобі дещо сказати.

— А до дому не потерпить?

— Думаю, що ні.

— Я теж маю тобі що сказати.

— Справді?

— Так.

— Це важливо?

— Дуже.

— Кажи.

— Ти перший.

— Гаразд. Тобі треба поїхати з міста. Тепер ти.

— Я вагітна.

Чую, як Ореста плаче за стіною. Знаю, що мала в лікарні, тож не мусить критись. Не стишує голосу — їй байдуже. Колись вона з себе тоте все мусить виплакати, бо може зійти з розуму. Я про це дещо знаю.

Більше не можу спати. Ореста позбавила мене сну остаточно. Як не крути — мушу зізнатись.

Вбираю на голе тіло халат і йду на кухню робити чай. Останніх кілька тижнів кожен раз чайна церемонія обіцяла мені співрозмовницю. Зараз ніч і я розумію, що співрозмовницею для себе можу стати тільки я сама. Вже пора.

Наливаю в горнятко окропу. На дні скрученими лежать кілька висхлих листків чорного чаю. Бездумно спостерігаю як від гарячої води листки поволі випростуються, а вода стає приємного темно-вишневого кольору.

Те саме з моїми спогадами зробила дівчина. Вони почали випростуватись і розкручуватись як оті чаїнки, на дні мого серця.

Якого відтінку вони наберуть?

Спогади стаються все настирливішими. Я більше не годна їм опиратися. Хай.

— Як? Як вагітна?

— А як по-твоєму вагітніють?

Мене дратує його переляк. Дратує те, як він зблід. Йому не пасує блідість. Він зробився схожим на обезкровленого трупа. Сині аж фіолетові уста, одразу ж жовті білки в очницях. Шкіра обличчя наче присипана цукор-пудрою. Як підгорілий пляцок, який горе-господиня намагається будь-що врятувати від позору перед гістьми. Фу! Гидко!

— Не прирікайся. Розкажи все по-порядку. — Просто на очах бере себе в руки. — Давно знаєш?

— Ні, щойно.

Де й поділася моя впевненість. Мені хочеться підійти, пригорнутись. Ні. Хочеться аби він підійшов, пригорнув. Сказав щось хороше.

— Чому ж не сказала відразу? — наче не чує.

— Коли відразу? Тільки ж здогадалась…

— То ти ще напевно не знаєш? — Погано прихована надія в голосі.

— Та ні. Це точно. Вже третій термін як нема…

— Місячних? — вигукує.

— Так. Не кричи. Мені страшно…

— А раніше тобі не було страшно?

— Було. Але ти не кричав.

Сльози котяться градом. Пробую донести горня з кавою до уст. Рука тремтить і чорні плями вкривають стіл, хаотично розкидані на ньому папери.

— Ну-ну, перестань.

Простягнув руку. Думала витре сльози. Ні. Забрав горня.

— Я хочу пити.

— Від нині тобі кави не можна.

Невже? Невже саме в такий спосіб просить аби я залишила дитину? Бо за тих кілька хвилин я вже все вирішла.

— Якщо не хочеш, то я…