Читати книгу - "Погана"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я оглядаю вулицю. Навкруги більш нікого. Я б’ю по гальмах.
Я не глушу «чинквеченто», двигун надсадно пихкотить. Двері розчиняються, я вистрибую та біжу до черниці. Дивлюся, як підіймаються й опускаються її груди. Добре. Вона ще жива. Я нахиляюсь і вивчаю її обличчя. Вона стара, років вісімдесят п’ять, як на мене. Шкіра в неї на щоці поморщена й м’яка. Тонка, мов крепдешин. Вона пахне чистотою, як щойно випрана білизна. Але ряса в неї тепер пом’ята й брудна, в землі після падіння. З голови цівка крові стікає вниз, до шиї. От гадство, я не хотіла її збивати. Що мені тепер робити? Вона розплющується та дивиться на мене. Очі світло-блакитні, як у Дощ. Я беру її за підборіддя. Повіки в неї тріпочуть, і вона вдивляється мені в обличчя. Нас охоплює якась щира, інтимна близькість…
– О Господи, вибачте, будь ласка, – кажу я.
Вона стогне – ледь чутно – і щось тихо говорить італійською. Я знов озираю вулицю, по обидва боки. Нікого, але чи надовго? Мені доведеться поспішати. Не хочу, щоб хтось мене помітив. Це лише питання часу, колись ті психопати знову вистежать мене. Або Ніно. Або довбані поліцейські.
Я розглядаю її постать, перекинуту навзнак. На її довгому чорному вбранні – сліди від коліс. Тепер я бачу, що очі в неї заплющені. Вона здається якоюсь типу пласкою. Я беру її за зап’ястя, намацую пульс, рука в неї слабка та легка. Вона, здається, лежить так умиротворено…
Аж раптом вона глибоко вдихає. Усе її тіло охоплює спазм, і вона сідає.
– АААА, – кричу я. – ЩО, В БІСА, ЗА ГРЕЦЬ?
Я підстрибую, спотикаюся через її ноги й падаю на землю.
Тож вона точно не мертва.
– Ану, вставайте, – кажу я черниці. – Ви не можете тут залишатися. Ходімо зі мною.
Вона тягнеться руками до мого горла, як лютий католицький зомбі. Пальці в неї холодні, вони стискають мою шию.
– Demone, – каже вона. – Demone.
Руки в неї слабкі, і я струшую їх, вивільняючись.
– Фе. Відчепіться. Відчепіться від мене.
Я підхоплюю її під пахви, намагаюся підняти.
– Ну ж бо, вставайте. Лізьте в машину.
Я тягну її до «фіата», хекаючи та задихуючись, заливаючись потом і матюкаючись. На дорозі червоніє звивистий потік крові. На вигляд – точно як свіжа фарба. Я нічого з цим не можу вдіяти. Може, піде дощ і змиє її? Усе буде добре. Усе буде гаразд. Ворушись, Алві, ворушись. Не зволікай. Ніколи тут ошиватися. Хтось може з’явитися будь-якої миті. Я відчиняю двері та заштовхую її всередину.
– Ospedale, – каже вона.
– Ospedale? Це що? Лікарня?
Я хряцаю пасажирськими дверима.
Мені потрібна довбана цигарочка. Або щось дієвіше, щоб заспокоїти нерви. Я ковтаю останні знеболювальні, які мені дали для мого нового носа. Застрибую в «чинквеченто» й запалюю «Мальборо Лайт». Глибоко затягуюсь. Добре. Так краще. Цигарка стирчить із кутка мого рота, і я вмикаю першу передачу. Двигун стогне, точнісінько як черниця, що зараз напівлежить на пасажирському сидінні. Прадавній «фіат» підскакує й хитається, і головою я гепаюся об стелю. Колеса з вереском буксують. Геп. Геп. Геп. Геп. На вибоїнах. Шкода, що мій ліфчик так слабко тримає форму. Він пошитий не для цієї роздовбаної дороги.
Я розганяюся до десятки за двадцять секунд. Це просто смішно. Якби в мене була справжня машина, мені не довелося б із цим морочитися. «Мазераті» або «феррарі». Без оцієї довботні. Я намагаюсь увімкнути третю передачу. Зчеплення впирається, треться. Витискаю його на повну, з усіх сил. Чому я не вкрала машину з автоматом? Господи, оце тяжка праця.
Я міцно стискаю кермо, і чоло мені заливає піт. Я важко дихаю.
Черниця стогне. На одязі й у волоссі в неї кров. Кров заливає пасажирське сидіння. Мов на скотобійні. Тепер я вже ніяк не поверну машину. Даруй, друже, пробачення не проситиму.
Я мчу вулицею зі швидкістю двадцять дві милі на годину. Озираюся, чи немає свідків… Але той гладіатор зник. І тут я бачу, як вона виходить із воріт. Боже мій. Це що, сон? Іще одна черниця, стоїть, бля, просто отут, на розі. Прокляття. Та тут їх ціла зграя. Скільки тут цих черниць? На вивісці на стіні написано «Монастир». Ой. Монастир. Ну що ж, здається, все логічно.
– «Іди в черниці…»[95] До монастиря, забирайся, – кажу я.
Сподіваюся, вона нічого не бачила. Я впевнена, що раніше її тут не було. Тепер доведеться кинути все як є. Не можу ж я викрасти ще й її.
– Ospedale, – повторює черниця.
– Не можу я відвезти вас до лікарні. Там побачать моє обличчя. Побачать машину. Вони зрозуміють, що це я з вами вчинила.
Чорт. Що мені зробити?
Вона стогне.
– Дайте лише мені подумати.
– Браво, Алві, – каже моя близнючка. – Спершу священик, а тепер черниця. Ти досягла зовсім нового рівня.
Чорт, вона має рацію. Я не хочу її вбивати. Я не хочу, щоб вона померла. Це все сталося випадково. Невдале місце. Невдала дівчина. Невдалий час.
– Добре. Добре. Ospedale, – кажу я.
Черниця не відповідає.
Це величезна скабка в моїй дупі. Я марную на неї час. У мене є своя місія. Вона справді не туди зайшла.
Я помічаю табличку на узбіччі: «Лікарня святого Джованні».
– Бачите? Пощастило. Сьогодні ваш щасливий день.
Знов мовчанка.
Я просто… кину її тут. І вшиюся. Так швидко, як лише зможу в цій іржавій бляшанці. Я звертаю праворуч, їду за вказівниками. Гальмую біля узбіччя. Якщо я просто витягну її з машини та залишу десь біля головного входу, то хтось її точно знайде, одразу ж. Усе з нею буде чудово.
Я лізу в сумку та дістаю капелюха Ніно. Насуваю його на обличчя. Не бездоганно, але краще, ніж нічого. Гаразд, уперед.
Я озираюся на черницю. Вона зовсім бліда. Голова в неї відкинулася назад, на підголівник, а рот широко відкритий.
Ой.
Її очі закочені в очницях.
Я дивлюся на її груди.
Вони не рухаються.
О Боже.
Тільки не зараз.
Тільки не це.
Я даю їй ляпаса. Сильного.
– Ну ж бо. Вставайте.
Дослухаюся, сподіваючись почути її дихання.
Бля.
Чому саме я?
Тепер вона справді мертва.
У мене всередині все опускається. У горлі клубок. Що я накоїла? Як так вийшло?
Замовкни, Алві. Змирися з цим. Хіба не ти хочеш стати гангстеркою? Довбаною ліквідаторкою?
Мене нудить. Навряд чи я зможу це зробити. Бет мала рацію, я жалюгідна. Мені після цього знадобиться лікування. Доведеться потелефонувати до Лоррен, до тієї шкільної психологічки.
Вона повертатиметься, щоб знущатися з мене. У кожної черниці буде її обличчя. Я бачитиму її у снах.
Тисну на газ і спрямовую «фіат» на жваву дорогу. Голова черниці метляється поряд зі мною, як у того песика-кивунця. Тепер що мені з нею робити? Усе це лайно мене гальмує. Засмучує. Псує красу виконання. Мій час збігає. Мені потрібно до «Радіо Лондра». Мені треба дістатися до Динаміта раніше за Доменіко. Але тепер я маю спекатися цього тіла. Усе йде не так як слід.
Я їду, доки місто не залишається далеко, далеко позаду мене. На обрії сідає сонце. Небо кольору крові. Адреналін потроху відпускає. Я їду, їду та їду. Мені не можна засинати, хоча я й втомилася, так втомилася від
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погана», після закриття браузера.