Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

Словом, процес змішування «спокійної слов’янської крові» й «гарячої крові» тюрків на українських землях тривав багато століть.

«На превеликий жаль, мусимо визнати, що ставлення більшості українців до братнього кримського народу є продуктом російської імперської та радянської ідеологій і описується стандартними кліше: «набіги», «ясир», «невірні», «турецький вплив». Ми якось забуваємо, що саме кримські татари були союзниками Хмельницького у боротьбі за козацьку державу, що разом з кримським військом Виговський розбив москалів під Конотопом, що Кримське ханство було союзником Дорошенка, Мазепи, Орлика. Та й зрештою уперто ігноруємо той факт, що українська держава сьогодні значною мірою складається із земель Кримського ханства – й Одеська, і Миколаївська, і Херсонська області, і південь Запорізької, Донецької та Луганської, а крім того, уся Кубань – це все Кримське ханство, а отже, варто самим будувати взаємини з корінним народом цих земель, а не переспівувати московських пісень»228. Ці слова знаних письменників, братів Капранових залишаються актуальними сьогодні. І, певно, лишатимуться такими довгий час.

Це для них щось маргінальне – те, що не вписується в «національну історію», є чужим. До того ж ці знання, здебільшого, спотворені й міфологізовані. Кримське ханство в свідомості більшості українців сприймається як держава-паразит, котра жила переважно за рахунок ясиру з України. До того ж вона була васалом Османської імперії й, відповідно, не була впливовою. Про те, що ця держава належала до важливих гравців у політичному житті Європи часів Середньовіччя й ранньомодерного періоду, мала розвинуту економіку, різноманітні торгово-економічні зв’язки з Україною, була житницею Османської імперії й не раз суттєво вплинула на перебіг подій в Україні, пересічний українець, як правило, не знає.

Українці мало знають про історію Кримського ханства.

Щодо робіт про цю державу, то маємо переважно роботи тенденційні, написані переважно в проросійському дусі229. Ця тенденційність дає про себе знати навіть у роботах українських істориків, які намагаються бути об’єктивними. На жаль…

Історію татарського Криму варто починати з середини ХІІІ ст., коли відбулися помітні зміни на східноєвропейському просторі, пов’язані з татарською експансією Чінгізідів. Після походу Батия в 1239 р. більшість території Криму, за винятком Херсонеса, була включена до складу Монгольської імперії, потім – Золотої Орди.

Невдовзі тут з’являються генуезці, які на місці колишньої Феодосії створюють своє місто, що отримало назву Кафа. Протягом наступного століття вони опановують весь південний берег Криму, закріплюються на Керчинському й Гераклейському півостровах. Так виникла Газарія – своєрідна генуезька республіка. Вона платила данину татарам, а в її містах знаходилися ханські наглядачі – тудуни. Але після того, як у Кафі побудовані були міцні мури, Газарія фактично стала незалежною від татар і воювала з ними.

Генуезька фортеця в Кафі

Головою цієї держави був консул Кафи, якого призначали безпосередньо з Генуї. Звідти ж призначали консулів Солдайї (Судака) й Чембало (Балаклави) – хоча вони й підпорядковувалися консулу Кафи. Звідси ж призначали голів Херсонеса й Воспоро (Керчі). Також до Газарії належало Капітанство Готія, до складу якого входили міста Алушта, Гурзуф, Партеніт та Ялта з околицями. Воно керувалося консулом із Гурзуфа.

Уцілілі греки-візантійці із зруйнованих татарами міст поєдналися з готами й аланами в західній частині Кримських гір. Вони визнавали над собою владу Золотої Орди, але на рубежі XIV—XV ст. створили тут зі столицею в Мангупі князівство Феодоро, яке стало незалежним.

На Кримському півострові ніби зійшлися три цивілізації – татарська, західноєвропейська і візантійська. Такий стан речей зберігався до 1475 р. Саме тоді на південному узбережжі Криму висадилася величезна турецька армія. Вона захопила Кафу й Мангуп. Турки створили еялет, тобто провінцію, із центром у Кафі. До складу цієї провінції ввійшли південне узбережжя та гори Криму, а також Керч, Азов і Тамань. Незважаючи на те, що цей еялет за територією був невеликим, він відігравав важливу роль. Завдяки йому турки-османи здійснювали контроль за Азовським і частково Чорним морем. Також він дозволив їм суттєво впливати на союзне їм Кримське ханство230.

Становлення Кримського ханства, чи то Кримського юрту (ця назва є більш автентичною), пов’язане із дезінтеграцією Золотої Орди. Поширеною є думка, ніби в 1428 р. кримським ханом став Хаджі Гірей (бл.1400—1466), нащадок Чінгізхана в 11 коліні. Хоча джерел, які б однозначно підтверджували цю подію, не зберіглося. Начебто в результаті міжусобної боротьби, що велася в Золотій Орді, він змушений був покинути Крим і перебратися у Велике князівство Литовське, де отримав притулок. Правда, існує версія, що цей хан народився в Литві й тут жив, будучи великокнязівським намісником у місті Ліда. Хаджі Гірей протягом багатьох років ніби вів боротьбу за кримський престол, спираючись на підтримку Литви. У 1441 р. він прибув до столиці ханства – Кирим (Солхат), де зайняв престол. Принаймні документально підтверджено, що з весни 1442 р. він правив у Криму.

1441 рік, здебільшого, вважається роком створення Кримського ханства. Хоча насправді Кримський юрт мав відносну самостійність ще з кінця ХІІІ ст. Адже Золота Орда фактично була федерацією державних утворень, де кожна частина мала більшу чи меншу самостійність. Кримські правителі вже з 1287 р. чеканили свою монету. Це принаймні можна розглядати як одну з важливих ознак їхньої самостійності.

Хаджі Гірей зайняв кримський