Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

престол, спираючись на підтримку керівної еліти Великого князівства Литовського. Він відчував загрозу з боку хана Золотої Орди. Намагаючись убезпечити себе від цієї загрози, переніс у 1449 р. адміністративну столицю з Кирима, який знаходився на сході його країни, до Кирк-Єра в центральній частині півострова. Це був важливий крок у самостійності Кримського ханства від Золотої Орди. З 1455 р. Хаджі Гірей почав чеканити монету в Кирк-Єрі. До того часу монетний двір знаходився в Киримі.

Остаточним роком утвердження Кримського ханства як самостійної держави можна вважати рік 1452-й. Саме цього року литовські війська й війська Хаджі Гірея розгромили війська золотоординського хана Сеїда Ахмета на берегах Дніпра. Сам Сеїд Ахмет потрапив у полон до литвинів, де й закінчив своє життя.

Хаджі Гірей у 1461 р. дарував вкликому князю литовському й королю польському Казимиру Ягеллончику (1427—1492) ярлик із золотою печаткою на право володіння землями (переважно теренами сучасної Центральної України), які вважалися золотоординськими. Значна частина нинішніх українських земель на законних підставах ввійшла до складу Великого князівства Литовського. Таким чином ці землі «звільнилися» від Золотої Орди. Хоча де-факто вони вже кілька десятиліть перед тим контролювалися великолитовськими князями.

1465 р. став роком тріумфу для Хаджі Гірея. Тоді він розгромив війська золотоординського хана Махмуда (?—1465). З того часу кримські хани почали перебирати на себе спадок Золотої Орди231. Принаймні стали першорядними гравцями на золотоординському просторі. Історію Східної Європи в епоху Середньовіччя варто осмислювати, враховуючи золотоординський контекст. Так, Московія та Кримське ханство, не кажучи про поволзькі ханства, виникли саме на цьому просторі. Велике князівство Литовське теж інкорпорувало частину цього простору, а правителі вказаної держави часто втручалися в справи державних утворень, що виникли на уламках Золотої Орди.

У 1480 р. хан Великої Орди Ахмат (?—1481) спробував відновити контроль над Московським князівством. Союзником його став великий князь литовський і король польський Казимир Ягеллончик, який, щоправда, не міг надати дієвої допомоги. Похід хана Ахмата на Московію завершився безрезультатно – т. зв. стоянням на річці Угра. Саме цю подію з часом російська історіографія почала трактувати як визволення Московії-Росії від «монголо-татарського іга». У цій ситуації московський князь Іван ІІІ (1440—1505) зумів заручитися підтримкою кримського хана Менглі Гірея (1445—1515), який конфліктував із Ахматом. Бажаючи нашкодити союзнику Ахмата, Казимиру Ягеллончику, кримський хан вирушив за намовою московітів у 1482 р. у похід на землі Великого князівства Литовського. Того ж року кримські татари взяли й розграбували погано укріплений Київ, спаливши його232. Менглі Гірей навіть надіслав Івану ІІІ золоті портир і дискос із пограбованої Софії Київської. Це ніби був один із найбільших погромів Києва за його історію, коли це місто й околиці на довгий час стали «пусткою». Хоча існує думка, що результати цього погрому є перебільшеними, а занепад Києва відбувся в наступні два десятиліття233. Таким чином, визволення Московії, цієї «нової Русі», від «монголо-татарського іга» було пов’язане зі знищенням столиці «старої Русі»234. Саме з того часу українські землі, що входили до складу Великого князівства Литовського, стали об’єктом наїздів кримських татар. До того ж князівство змушене було платити кримському ханові данину, т. зв. упоминки. Ця данина ніби була «відкупним», щоб кримські татари не здійснювали наїзди на землі цієї держави. Однак насправді наїзди тривали, відзначаючись систематичністю. Бували періоди, коли вони траплялися щороку, а то й кілька разів на рік235.

Існувало кілька шляхів, якими прямували на Русь-Україну ординці. Це – Чорний (між Дніпром і Південним Бугом), Кучманський (між Південним Бугом і Дністром), Муравський (між Дніпром та Дінцем) і Покутський (між Прутом і Дністром). Вказані шляхи мали чимало відгалужень і переходів236.

Ці наїзди стали важливим джерелом доходів для кримських татар. Про них писав французький автор Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600—1673 або 1685), який деякий час прожив в Україні й відносно непогано знав ситуацію в краї. «Крим [Crime], – стверджував він, – це великий півострів на Чорному морі, розташований на південь від Московії. Острів густо заселений татарами [Tartars], які вийшли з Великої Татарії [la Grande Tartarie]. Вони тут мають короля, якого називають ханом і який підлягає Великому Туркові. Це ті татари, які так часто вдираються у Польщу і Московію у кількості до 80 тис., палять і нищать усе, на що натрапляють, а потім виводять з собою до свого краю 50 і навіть 60 тис. руських [Roux] невільників і продають їх для служби на галерах. Цей бо народ живе тільки з грабунку»237.

Боплан також описує, як татари грабують руське, зокрема українське, населення. «Розбігаючись повсюди по селах, – читаємо в нього, – вони оточують їх, виставляючи по чотири сторожові пости довкола і підтримуючи великі вогнища впродовж усієї ночі, побоюючись, щоб котрийсь із селян не втік. Потім грабують, палять і вбивають усіх тих, хто чинить їм опір, а тих, хто здався, забирають з собою, і не тільки чоловіків і жінок з немовлятами, але також і худобу, як, наприклад, коней, волів, корів, баранів, кіз та ін. Щодо свиней, то ввечері їх всіх зганяють, замикають у клуні або