Читати книгу - "Квіти на снігу"

не робила таємниці з нашого зв’язку. Навпаки, демонструвала його, вимагала до себе поваги. Вона ж коханка самого Калісія Немолюка! Вона може що завгодно полюбовнику своєму у вуха внести! Отож бережіться! О, та лярвочка добре знала, чого хоче! І вперто торувала своїми стрункими ніжками й круглим задком дорогу до влади. Я якраз зробив її завідувачкою районного відділу культури, коли до нас на якусь дефіляду приїхав сам перший. Люся зразу впала йому у вічі. Не просто впала, а з розгону в них вскочила. І скоро опинилася у світлому кабінеті обкому. Я теж пішов на підвищення в область – перший не поскупився на відступні за Люсю.

Але то вже було після смерті твоєї мами. Тетяна була не такою, як усі. Таких мало у світі. Вона так рано пішла, але залишила мені тебе. Не те що оті твої лошиці… Тьху, навіть згадувати їх не хочеться. Ні перша, ні друга не спромоглися мені внуча народити. Це ж тобі вже під сорок. Якраз у такому віці я став батьком. А ти й досі сам. Женився б. Комусь же треба буде все передати. Рід продовжити треба. Га, Жоржику?

3

До редакції я зазвичай являюся тільки по вівторках: цього дня вуличні розповсюджувачі приносять живі бабки за лівак. Цього ж дня менеджер із реалізації, який займається цією різношерстною армією, має скласти акт про списання газет за минулий тиждень, повернутих у редакцію й переведених у статус макулатури. До вечора газетний «неліквід» буде відправлено на картонний завод. А вже завтра хай хтось спробує перевірити той акт і докопатися, скільки газет насправді продано й скільки здано в макулатуру.

Кажуть, мій шофер якось скривив мармизу: «Е-е, мене не обдуриш. У цих пачках не по чотириста, а по сто газет: я перелічив. Але що ж це тоді виходить, га? Що редактор сам себе обманює?» Він таки дурний, тому й тільки шофер. Звісно ж, обманюю. Але не себе. Відомості ж призначені для податкової, а бабки – мені.

Тижневого «лівого» збору мені хіба на один вечір у казино вистачає. Але я люблю азарт і авантюри. Сама думка про те, що воджу за носа таку грізну силу, як податкова інспекція, додає мені адреналіну. Та не тільки для цього я завів собі газету. Давно відомо: хто володіє інформацією, той володіє світом. Світ поки що мені не по кишені. А от місто… Головувати ним я б зміг. Запросто. Але треба ж якось цих лохів переконати, що кращого голови їм не знайти. От «Суперстар» і переконує. На час виборів я навіть змінив її статус – із малотиражної «рептильки» на справжню ЗМІюку. Хоча більшість тиражу доводиться роздавати, а не продавати. Тож цього вівторка на лівак не особливо розраховував. Але щоб аж так…

Дідько б їх узяв, цих писак недолугих, цих розповсюджувачів убогих, цю команду безхатьків і неуків! Мені хочеться стерти їх на порох! Стерти й за вітром розвіяти! Вичавити з них їхню писацьку пиху, як сік із лохини. Лохина – самиця лося… Це ж треба таке зморозити! Де той бісів патлач, три тижні не митий, три дні не чесаний, без диплома в кишені й без лою в голові?

– На летючку!

Летючка… Яка там у біса летючка?! На летючку стрімголов летіти треба. А вони, мов кролики, загіпнотизовані удавом, ледве переставляють ноги, налякано переступаючи поріг кабінету. Що вони там белькочуть? А-а-а… Реалізація катастрофічно впала, бо читачів не цікавлять передвиборчі матеріали. Не чекав такого повороту. Щось у мені закипає, як вода в казані. Закипає й булькає. Я міг би якийсь час весь наклад просто роздавати, але якими бубликами заманити любих читачів, щоб вони таки читали те, що я хочу? Випускаю пару на своїх «кроликів».

– Ідіоти! Дармоїди! Тюхтії! Розжену завтра всіх до бісової матері, жодного не залишу!

У момент найвищих децибелів крику раптом спадає на думку таке: от би почула мене зараз та нахабна дівка з нічного бару! Я б їй пояснив популярно, що таке «Суперстар» і чим вона відрізняється від «Суперстарої» чи «Суперстарого». Уявив її здивовані очі (цікаво, якого вони кольору?), зблідле від страху обличчя (чомусь упевнений: воно кругле, з кирпатим носом) і голосно засміявся. Газетна братія перелякано відсахнулася. Певно, подумали, що в мене дах поїхав.

Удруге вона зателефонувала наступного ранку. Цього разу – на мобільний. Голос наче й не її – переляканий і приглушений.

– Немо? Ти? Це Марта. Яка-яка… Я тобі вчора маячила… За Анжелку. Тіпа вона пропала… Пам’ятаєш?

– Тіпа пам’ятаю. Тільки звідки в тебе номер мого мобільного? – розсердився я.

– Якийсь ваш газетний чмурик дав. Сказала, що я твоя сестра… двоюрідна… Він зразу повірив. Ой, тут таке… Таке… Я вранці повернулася з роботи. Двері відчинені, а в хаті… Страшно дивитися… У тій кімнатці на горищі, де Анжела малювала… усе догори дриґом… ніби смерч пронісся. Колись у нашому селі смерч усі дерева поклав, як сірники, і дахи позносило…

– Щось цінне зникло? – перебив її, відчуваючи, що в мене самого зараз і справді дах знесе.

– У мене ні. А в Анжели – не знаю… Та що в неї такого цінного могло бути? Звідки? Усі неїні шмотки можна в одну валізку засунути. От тільки комп’ютер… Його нема. Анжелка на ньому свої дизайнерські штучки робила.

– Викликала міліцію?

– Ти що, чувак, із дуба впав? Яку міліцію? Міліція покличе хазяйку. А я ж їй навіть не говорила, що впустила в її дачну халупу Анжелу. Ми домовилися ділити квартплату на двох. А якби хазяйка дізналася, то вона б і з Анжелки злупила стільки, як із мене. Вона ж зажерлива, мов крокодилиця. Ми хотіли її перехитрити. А тепер… Що мені