Читати книгу - "Квіти на снігу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мене ніби струмом пройняло.
– То її й досі не було?!
– О, говорили-балакали, потім сіли й заплакали!.. А чого б я оце телефонувала, якби вона була? А може, ти… того… проведеш журналістське розслідування?
– Що?!
– Журналісти часом проводять своє розслідування. Тіпа трохи нишпорками стають і докопуються, що та як. Я в кіно бачила. От і подумала: а може, Анжела для того й дала твій номер, щоб ти?..
– Хм…
– І чого б ото я хмикала? Кудись же вона здиміла.
– У чиюсь гарячу постельку. І так у ній, бідолашна, горить, що й справді дим іде.
– А мобілка чого мовчить? Ні, щось тут не так. Якась Анжелка ніби неприкаяна була останнім часом – якась чи то пригальмована, чи стривожена. Я навіть подумала, чи не обкурилася вона часом чимось? Ця їхня богема… Я її недавно бачила серед таких розцяцькованих, як папуаси, ще й із кулками[12] в носі, що мені б встидно було з ними за один стіл сідати. Та ви, журналісти, знаєте: самі недалеко від них втекли.
– Який прогрес! Ти вже кажеш «журналісти», а не «писаки». Ну-ну… Але розслідуванням займатися я все одно не буду. Кожен має робити своє. Ферштейн? Правда, є в мене один знайомий чувак, трохи, як ти кажеш, нишпорка. То яка адреса вашої – чи то пак тимчасово вашої – дачі? Василівська, сім. Так… Записано. Якщо мій знайомий погодиться, то за кілька днів ти все знатимеш. І моя тобі добра порада: прикуси свого наперченого язичка – у твоїх же інтересах!
– Мовчу! Як риба! – пообіцяла вона.
4Мій чорний джип люто шматує сіре бомжацьке дрантя осіннього туману, розбризкує наповнені нічним дощем калюжі й намотує кілометри в бік Бугу. Люблю швидку їзду. Вона розбурхує кров, додає адреналіну. Коли отак несешся на всіх парах, здається, що можна проскочити важкий відтинок часу з його страхами, заплутаністю й загрозами. Вж-ж-жик – і ти вже поза тим, що ще вночі гризло серце й сушило мозок. Сімдесят… Вісімдесят… Сто… Сто двадцять… Клас! Стрілка спідометра зашкалює. А мені хочеться швидше, швидше й ще швидше. Хочеться не їхати, а летіти. На якусь мить здалося, що джип справді відірвався від асфальту й уже не торкається його колесами. Тільки бризки води навсібіч.
Але години за півтори шаленої їзди рівень адреналіну раптом різко спадає, ніби заспокійливі пігулки, проковтнуті вночі, тільки тепер починають діяти. Мене хилить у сон. Воно й не дивно: не спав уже три ночі. Якийсь вірус страху не давав склепити очей. Бридотне відчуття, якого не можна позбутися ні ліками, ні коньяком. Лють, роздратування, сумніви стомили мій авантюрно-раціональний мозок. Він запрограмований на чітке «так» або «ні», я не люблю метатися між ними, колупатися в собі, ненавиджу всілякі там «а може». Тільки «так» або тільки «ні»! А тут три ночі такого пекельного шматування… Але зараз я нарешті позбуваюся тих терзань – тіло ніби занурюється в розчин формаліну, повільно застигає в ньому, свідомість балансує на межі реального. У такому стані краще б зупинитися й перепочити, але не можу: мені конче треба їхати, мушу поспішати.
Дорога мокра й безлюдна. До кордону залишається якихось кілометрів двадцять. Треба встигнути, поки не зачинилося «вікно»: краще мати справу з однією митною бригадою, яка вже звикла до моїх картин із намальованим замком. Замок – візитівка області, нічого дивного, що всі місцеві офіційні й напівофіційні особи вибирають для презенту закордонним партнерам його вежі та мури. Ось і цього разу везу картину із замком Любарта у вишуканій рамці. Джип слухняно вписується в поворот і виїжджає на фінішну пряму. І раптом я ціпенію від жаху: напереріз іномарці, що наче летить у повітрі, вибігає дівчина. Ну все, капець! Уже не встигну загальмувати. Ніяк не встигну! А ця дурепа робить кілька кроків справа наліво, повертає обличчя мені назустріч: витріщені від переляку очі, розтулений рот, з якого виривається розпачливий крик. Анжела? Анжела! Вона!
Анжела?.. Мозок за якусь соту частку секунди знову вмикає раціо. Звідки тут могла взятися Анжела? Як вона взагалі могла тут з’явитися після всього? Гальма спрацьовують, сила інерції кидає мене на кермо, джип розвертається, робить кілька піруетів, мов ковзаняр на кризі, і сповзає з міжнародної траси на узбіччя.
Відчуваю, що лечу в темне провалля. Але якимось дивом зупиняюся, не долетівши до самого дна, тремтячими руками відчиняю дверцята й вибираюся з джипа. На дорозі нікогісінько. Ні-ко-гі-сінь-ко! Тільки метрів за двадцять від неї повільно похитує рудим хвостом лисиця. Ось вона пробігла ще кілька метрів полем, зупинилася, повернулася, пильно подивилася на мене й граційно потрухикала далі, повертаючись впівоберта й ніби запрошуючи за собою.
Що за мана! Анжелка… Лисиця… Я підбіг до рівчачка, наповненого дощовою водою, зачерпнув тієї рудої осінньої настоянки тремтячими долонями, хлюпнув на обличчя. Намагався впорядкувати схарапуджені думки. Вірив і не міг повірити в те, що сталося.
Минулого року власник місцевого рибгоспу, у якого я іноді купую делікатесних вугриків, розповідав мені про якусь лисицю, яка перетворюється на дівчину. Нібито не одного завела вона в ліс, не на одного навела такого туману, що його потім ледве до тями привели. На лови тієї лисиці-перевертня, казав він, колись навіть солдатів із найближчої військової частини привозили, але нічого з того полювання не вийшло. Я ніколи не вірив у подібні сільські побрехеньки, яких тут, на Поліссі, як грибів після дощу. І
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Квіти на снігу», після закриття браузера.