Читати книгу - "Руденька"

що «я нічого не роблю, а тільки й думаю про те, що він мене зрадив». Я дуже засмучусь… бо тепер і справді почну думати про його зраду… і поскаржуся одній близькій людині. Назавтра на дисплеї мого мобільного телефону вервечкою вишикуються однакові цифри, покликані символізувати успіх… Я із завмиранням серця візьму слухавку, і приємний чоловічий голос скаже мені:

– Юлю, привіт. Це Андрій… Не відволікаю?

– Ні… – відповім я, геть розгубившись.

– Я знаю, що ти зараз нічим не зайнята, але хочеш працювати. Як ти ставишся до того, щоб приїхати до мене на співбесіду… наприклад, через півгодини?

– Я з радістю… але… – я навіть не встигла договорити до кінця.

– Я знаю, що тобі розбили машину. Тебе забере мій водій Геша. Через півгодини, чорний GL, усі сімки… гаразд?

– Звичайно… дякую… дуже. – Я поклала слухавку і застрибала, як дитина.

Так «Opera» подарувала мені мого першого вчителя, керівника і людину, близьку за духом. Так Андрій подарував мені казку під назвою «Opera».

Ми годинами сиділи з ним у кав’ярні й обговорювали плани на майбутнє, а потім реалізовували ці плани і разом раділи, коли все виходило. Завдання було простим: змусити людей не боятися цієї розкоші, убити всі міфи і розвіяти чутки, які ходили про «космічні ціни», «вхід за триста-чотириста доларів» і «злочинні московські угруповання, які прилітають туди на вихідні приватними літаками». Я добре пам’ятаю цей день. Я стояла на третьому ярусі концерт-холу, який на одну ніч ми вирішили перетворити на нічний клуб… Зі сльозами на очах я спостерігала згори за сотнями людей унизу, які красиво рухалися в такт дивовижній музиці… Ця розкіш їх більше не напружувала… «Opera» ожила… задихала. Моя маленька мрія здійснилася… Правда, з «Opera» у мене була пов’язана ще одна мрія: мені завжди хотілося показати це місце Йому, але я могла зробити це, лише скинувши Йому посилання на сайт.

Гостей ставало дедалі більше… і вже не стояло питання, «як зробити так, щоб публіка не боялася». Виникли нові проблеми: як зробити так, щоб публіка не крала срібні прибори і не колупала золото на поруччі. Начебто все просто: фейс-контроль. Але фейс-контроль у змозі оцінити зовнішній вигляд гостя і його платоспроможність, але аж ніяк не виховання і культуру. Чи багато вихованих, культурних людей у місті Дніпропетровську? Звичайно. Майже всі… Надто ті, які примудрилися винести один з дев’яноста семи плазмових моніторів…

Андрій не тільки покаже мені, що являє собою клубний бізнес з усіма його плюсами і мінусами. Він довірить мені займатися своїм політичним напрямом. Я займатимуся передвиборною PR-кампанією одного з кандидатів у президенти. І це поступово роз’їдатиме мою душу і знищуватиме мої мрії. Просто тому, що політика вкотре змусить мене переконатися у справжніх бажаннях і сутності більшості людей… Я страждатиму. І мовчатиму. Бо поважатиму людину, чиї принципи і погляди на життя були далекі від загальноприйнятих політичних… Я мовчатиму, тому що вся недосконалість політичної системи померкне в порівнянні з досконалою красою під назвою «Opera», створеною руками цієї людини.

«Opera» не тільки змусить мене вивчити зсередини пекельну працю офіціантів та обслуговуючого персоналу і подружитися з ними… «Opera» подарує мені близьку людину на ім’я Еля – спокійну, грамотну, стриману дівчинку, яка займалася артнапрямом… Ми нервово куритимемо після зборів, які в караоке-room Андрій влаштовуватиме для всіх топ-менеджерів… Він умів перетворити збори на шоу, особливо коли у нього не було настрою… Шоу, яке змушувало всіх після виходу з цієї кімнати запрацювати з ентузіазмом… Часто після зборів лунав дзвінок до мене, і я чула у слухавці голос свого улюбленого керівника, який питав: «Юліє Олександрівно… скажи мені… я не перегнув?» І я з реготом відповідала: «Ні… всі налякані… і працюють… ти найкращий, Андрію Васильовичу…»

Я потрапила під Андріїв настрій лише раз… за два роки. Це було під час нашого другого спільного польоту на повітряній кулі «Opera». Перший політ минув майже весело і «безхмарно»… на двох кулях. Ми ледь не розбилися, бо наша куля потрапила, за висловом пілота, в «низькі холодні потоки»… потім злетіли знов і вже щасливіше приземлилися в якомусь селі під назвою «Спаське». Услід за цим настало бойове хрещення. Пілоти-повітроплавці поставили нас усіх на коліна (водіям і охоронцям теж «пощастило» політати), спалювали пасма волосся на голові і бризкали шампанським а чи віскі… вже не пам’ятаю. Так само як не пам’ятаю, що було страшніше: незаплановане падіння чи страх, що пілоти не розрахують і спалять усе волосся на наших головах. Але, однозначно, було весело… і гарно. Незабутня картинка моєї пам’яті: яскраво-синє небо, білосніжні хмари, сонячний диск і пурпурова повітряна куля з величезним золотим гербом «Opera Катеринослав». Десятки сільських хлопчаків збігалися звідусюди з мобільними телефонами, щоб сфотографувати повітряні кулі й красені-автомобілі… Андрій дістав з багажника футбольного м’яча і почав грати з ними у футбол…

Другий політ минув не так гладко… це було вже за часів моєї «політичної кар’єри»…

Від самого ранку я відчувала: щось має статися. Причому щось не надто приємне. Начебто була добра погода і нормальний настрій, але… мене переслідувало внутрішнє відчуття, що все піде не так. Це було мені не властиво. Але «властиво чи не властиво», а я ніяк не могла позбутися цього неприємного відчуття. Організація польоту на повітряній кулі цього разу була на мені… Ми збиралися покинути роботу о п’ятій вечора… і о шостій вирушити в небесну подорож. У пілотів, які, на відміну від минулого разу, були з Дніпропетровська, кожну секунду щось траплялося, і вони дзвонили мені з питаннями. Начебто все вирішилося… Андрій хотів летіти двома кулями… Це дуже гарно: летиш і спостерігаєш за ще одним яскравим «надувним літаком» у синьому небі… Минулого разу саме так і було… Але тепер я не знала, де мені цього разу вдасться знайти в Дніпропетровську ще одну кулю…