Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

— Гадаєте, і Братіславу доведеться обороняти?

— Війна є війна. Вона перевіряє всіх і все, — ухилився від прямої відповіді комендант. — Повірте моєму досвідові інженера-фортифікатора: щоб утримати Братіславу, все місто треба перетворити на фортецю, та при сучасній військовій техніці навіть такі заходи не зарадять лихові.

— Давайте краще поговоримо про щось веселіше, — запропонував Шлезінгер. — Бачу, обставини складаються так, що мені доведеться вернутись до Берліна. Ви, мабуть, теж незабаром будете в столиці? Зателефонуйте. В мене там широкі знайомства, весело проведемо час.

Попрощавшись з майором, обер-лейтенант сів у машину і відправився на вокзал.

Там чекала зв’язкова.

А вже о дев’ятій ранку наступного дня доповіли генералові у Києві текст радіограми від «Кореспондента 1043». Він попросив принести карту Братіслави. Відшукав вулицю Палісади, а на ній — прямокутник будинку Торгової Академії.

За вікном наростав гуркіт, дзеленчали шибки. В небі ланка за ланкою пролітали літаки. «Свої, — визначив генерал. — Невдовзі така ж червонозоряна армада з’явиться над Братіславою, і пункти, яких на карті торкнувся олівець, стануть цілями радянських бомбардувальників».

Згідно з обов’язками, що покладалися Центром на керівника розвідників, Морський, як тільки міг, забезпечував охорону зв’язкової, допомагав їй успішно виконувати завдання.

Поки що все йшло за планом. Зіна працювала агентом торгівлі відомого краківського фабриканта Мазуркевича, підприємства якого виготовляли й поставляли жіночий одяг у Братіславу, Банську Бистрицю, Прешов та інші словацькі міста.

Зв’язкова між Морським і «Соколом», відома як польська комерсантка Юзефа Камінська, використовувала свої систематичні поїздки, а також широкі знайомства для збору розвідувальних відомостей, котрі цікавили Центр. Працювала й поводила себе бездоганно. Отож Морському й «Соколу» здавалося, що тут, як то кажуть, комар носа не підточить. Аж раптом зв’язкова не прийшла на заздалегідь домовлену зустріч у Банську Бистрицю. Григор’єв, що мав побачитись із Зіною, в розмові з керівником однієї з розвідгруп у Банський Бистриці почув тривожну новину.

— В місцевій тюрмі вже кілька діб перебуває краківська комерсантка на прізвище Камінська, — сказав «Добровільний». — Хто вона і за що її заарештували невідомо. Тримають в одиночній камері, щоночі водять на допит. В певних колах ходять чутки, буцім комерсантку замкнули з наміром узяти викуп за її звільнення.

Тоді Григор’єв, хвилюючись за Зінине життя і становище «Сокола», запропонував «Добровільному»:

— Постарайтеся вивчити ситуацію в цілому і з’ясувати причини арешту Камінської, в чому, власне, її звинувачують. Окремо перевірте достовірність чуток про намір фашистів узяти за неї викуп. Встановіть можливості звільнення заарештованої. Вважайте, що це завдання дуже важливе, обов’язкове і термінове.

Григор’єв домовився про час і місце наступної зустрічі й залишив Банську Бистрицю.

Повернувшись у загін, він негайно доповів Морському про арешт Зіни, а також про завдання, котрі він доручив виконати «Добровільному». Тієї ж ночі тривожну звістку радіохвилі понесли в Центр.

Невдовзі «Добровільний» повідомив, що за організацію «втечі» Камінської впливові тюремні чини хочуть триста тисяч крон. Центр підтримав пропозицію Морського викупити розвідницю. Гроші доставили «Добровільному» в Банську Бистрицю…

Вночі заарештовану, як завжди, забрали на допит. Але цього разу конвоїри завели її не до кабінету слідчого, а в темну шахту двору. Там вштовхнули в машину. Хляпнули дверцята, автомобіль помчав нічним містечком.

«Кінець!» — подумала розвідниця, шкодуючи, що під час затримання не скористалася зброєю. У неї забрали, пістолет. Усе сталося так несподівано… «Знущатимуться, чи розстріляють десь за містом? — напливали думки. — Чому не в тюрмі? А може, хочуть випробувати ще якийсь метод? Ну, що ж, марні зусилля!».

Спливав час, ластівками летіли спогади про важке сирітське дитинство, юність, що протікала в комуні імені Дзержинського під Харковом, про нелегке, але по-своєму щасливе й веселе студентське життя за час навчання в інституті іноземних мов, куди її послав комсомол вивчати німецьку та польську мови; про друзів-чекістів, разом з якими мужніла й гартувалась як розвідниця… Хотіла уявити обличчя рідних, та не змогла, бо й п’яти років їй не було, коли вони померли від тифу. Знала з документів: народилась у місті Новограді-Волинському від матері польки та батька українця, що разом працювали на залізниці.

Машина різко загальмувала, Зіна боляче вдарилась головою об холодну металеву стінку. Один з конвоїрів відчинив дверцята машини, сердито, але неголосно наказав:

— Виходь!

Місто лишилося далеко. Поряд голим верховіттям погойдували од вітру буки. Десь здалеку він доніс ледь чутне тріскотіння кулемета. «Хто то? Ведуть бій партизани чи фашистські карателі чинять неправий суд над людьми, що не хочуть їм коритися?» — думала Зіна.

Чорна коробка тюремної машини раптом зафурчала і, рвонувши з місця, розтанула в пітьмі.

Розвідниця відчула дотик чиєїсь руки, хтось тихо привітався словацькою мовою, потім запропонував одягнути пальто, прошепотів:

— Ідіть за мною!..

Досвіта Зіну привели в будинок, розташований на околиці Банської Бистриці — Селце. В затишній світлиці сім’ї антифашистів Цабанів приємно пахло свіжим хлібом, на стінах виблискували керамічні тарілі.

Господиня, стара словачка, привіталась і запросила до спальні. Розвідниця не могла збагнути, що діється.

— Ви вільні. Ось поїжте і відпочивайте, — зичливо промовила жінка. — Звідси вас одведуть до Морського.

— Я не знаю ніякого Морського, — сердито й водночас здивовано відповіла Зіна.

«Провокація, хитра провокація», — подумала вона, і серце в грудях стиснулося.

Господиня розмови не підтримала, загорнула на дерев’яному ліжку перину.

— Засніть, вам треба хоч трохи відпочити.

Скоряючись спокійному, твердому голосові, Зіна лягла, вкрилася периною. Тіло боліло від недавніх побоїв, перед очима стояли жахливі картини допитів. І ось неначе уві сні: замість камери — світла кімната, замість брудних твердих нар — чиста постіль. Що це означає? Але втома взяла своє.