Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Отож не тільки Карасі, але й ми, решта пожильців мертвого дому, з нетерпінням чекали, чим усе те закінчиться. Міліціонер Гомзин, коли бачив Карасиху, щоразу зупинявся, дивився на неї захоплено й бурмотів:

— Ну й разбухла, ти, бабка!

— Не від тебе, то заткнись! — не зовсім чемно відрізала Карасиха, хоч загалом із міліціонером, з огляду на чоловікові сітки та браконьєрство, була чемна до улесливості. Та тепер вона стала дратівлива і спалахувала, мов сірник.

Від такої рішучої відповіді міліціонер Гомзин розтулив захоплено рота і ледве себе стримав, щоб не плеснути її фамільярно по задній округлості. А не зробив він це не тому, як мені гадається, що боявся Карася чи Карасихи, а тому, що твердо знав: у вікно в шибу вмерзла пара, а може, й три пари жіночих очей, вічно жадібних і ненаситних, хоч він щодня волочив додому якісь приноси, аби закидати ту голодну прірву, але закидати її ніяк йому не вдавалося… До речі, я бачив, як Гомзина їсть, було це на котрихсь поминках: очі її тоді по-вовчому палали, вона горнула до себе все, хапала рукою хліб і мотала, мотала, аж головою покивувала, а її дочки із нею — так само. Я думав, що міліціонер Гомзин таки тримав їй у голоді, все пожираючи сам, але потім мені Фанька, яка була в мене закохана, сказала, що їхній папка вдома майже нічого не їсть, з того я втямив, що не Гомзин тримає її у голоді, а вони його. Чомусь це викликало в мене містичний жах, і я почав боятися запалених до мене любовно Фаньчиних очей, а вона й справді тепер дивилася на мене так, ніби хотіла мною поласувати. Зрештою, я мав подружку — Галинку, яка, до речі, терпіти не могла Фаньку, бо чудово призріла її голодні в мій бік очі й дико мене до них ревнувала, отож я по змозі намагався Фаньки уникати. Дівчата разом із матір’ю, не задовольняючись батьковими приносами, ходили на той бік річки, де крали в колгоспному саду яблука, а в полі — картоплю й капусту, і їх ледве не підстрелив там сторож, але вони були, як вовчиця з вовченятами, звинні, хитрі й хижі, весь час щось тягли звідтіля додому; вискубували навіть у приріччі весь дикий щавель, але власного городу завести й не подумали, як це робили інші жінки нашого дому.

Якось Гомзина проокала сусідкам, цілком наївно, скажу до речі, бо це стало притчею во язицех:

— Что-о ж, привьо-о-з, Со-ошко-о-то-о, тельо-о-ночо-чко-о-то-о. Но-о ето-о нам на дво-о-то-о дня!..

Десь уліті Карасиха, нарешті, розродилася. Перейми почались у неї вдома, Карась викликав швидку, яка відвезла її в лікарню.

Згодом Карасиха, сидячи на фігурній лавці євангеліста Сухаря із Сухаревою жінкою, розповіла, а мені все чудово було чутно на веранду, що всі чотири Карасики вискочили з неї, як корки з шампанського, а з цим Олегом їй не повелося — був він такий великий, що довелася робити кесаревий розтин. Подібних дітей у лікарні ще не з’являлося, всі лікарі й сестри, казала Карасиха, прибігали дивитись, а був він на п’ять кіло і триста грамів і вельми головатий. Спершу думали, що він виродок, сказала Карасиха, та Олег зовсім не виродок, а тільки великий. «І знаєте, — мовила вона, — сусідко, я з того дуже рада, бо хвамілія моя Велет, і колись, як оповідали дід та баба, а їм їхні дід та баба, а може, ще далі, в роду нашому були дуже великі люди, які все дрібніли й дрібніли, аж поки не стали такі, як оце ми є і як мої бекасики». Бо й бекас, сказала та невгамовна жінка, — це теж не що інше, як вироджений карась, але це тільки вона так думає. А тепер вона дуже рада, бо в її роді знову заявився велет, а то вона вже почала боятися, що в її бекасиків діти будуть уже ліліпутами. Воно й ліліпути якось живуть на світі, та все одно, знати таке неприємно.

— Мій тоже радий, — сказала тарахкотливо Карасиха, — бо він із того, що діти такі малі, знаєте, гризеться, а тепер він такий радий, такий радий!

Вона навіть хоче, й Карась не проти того, щоб і прізвище синові записати своє: Велет. Отаке проторохкотіла ця жінка сусідці, тримаючи на руках нового героя цієї повісті, який щасливо замінив Карасика-молодшого, отже, немає лихого, щоб на добре не вийшло — всі були щасливі й задоволені.

Та лихо не дармувало, воно прокралося до нашого дому з іншого боку, а почалося з того, що євангеліст Сухар вирішив перевиховати Віктора Ващука. Він до нього почав лагідно заговорювати, закликав до себе в сарайчик-майстерню, пригощав цукерками й чаєм, ділився з ним обідами, що їх приносили йому чи жінка, чи дочка; саме в цей час він робив на Карасеве замовлення колиску для Олега Велета, бо та, в якій виросли четверо його братів, одне, — була замала, а друге, — чотирма бекасиками цілком розгепана. Отож євангеліст Сухар стругав, різав, з’єднував частини, а біля нього вовченям сидів Віктор Ващук і слухав його безконечну проповідь про праведне життя і добрі вчинки, добро і зло у світі й про те, що зло руйнує людину, а добро її вивищує і наближає до Бога, бо тільки добро витворює в людині дух. Отож люди на землі, казав євангеліст Сухар, є двох гатунків та виміру: не бідні й багаті, не сильні й кволі, не гарні й бридкі, все це не має значення, а духовні чи бездуховні: духовним уготоване царство небесне, а бездуховним, коли грішитимуть, уготовано горіти у вогні пекельному, а коли вони не грішники, то просто перетворяться у стерво, як кожна тварина, бо душі в таких людей нема.

— То, значить, у тих, що підуть у вогонь пекельний, — спитав резонно Віктор, — душа є?

Це питання трохи заскочило євангеліста Сухаря.

— Мудру