Читати книгу - "Льодовик"

Я навіть не одразу почув цвірчання домашнього телефону. Це була Іра. Вона попросила мене зустріти із вечірнього «люксу» Оленку з її другом. Раніше з проханням зустріти вона рідко телефонувала мені напряму, частіше про це просив мене Міха. Але мені приємно було чути дощ за вікном і її голос у слухавці одночасно. Так багато приємностей воднораз — нечувана розкіш для старого циніка.

— Добре, без проблем, — відповів я їй.

— Але для Міхи нехай це поки що буде таємницею.

— Ну, я не знаю… Ну, добре, — пообіцяв я.

— Оленка буде не сама, а з другом, — додала Іра, коли я вже думав, що кінець розмови.

— Ти вже це казала…

— Справді?

— Все–таки, а чому така таємничість?

— Та так, нічого особливого, просто… До речі, там і для тебе буде робота. Я думаю, ти погодишся.

— Ну добре, я погодився. А це що, якась змова?

— Ну, майже. Не випитуй, Коломбо, Оленка тобі все розповість… Ти щось чув про таку гру — «Квест» називається?

— Та так, у загальних рисах. — Я й справді щось чув, але вже надто у загальних, принаймні слово точно десь чув.

— Оленка тобі все розкаже, то, будь ласка, поїздь трохи з ними. Я також буду на зв'язку, з Одеси… А для Міхи нехай це поки що залишиться таємницею. Ну все, бувай! До зв'язку!..

Якщо прагнуть таємниці, могли б прилетіти літаком у Жуляни і взяти таксі, подумав я мимохіть, але одразу ж і відкинув цю думку. Начеб це не приємність для мене зустрічати Оленку, так само як й Іру. Про те, чому не літаком, я вже якось запитував у неї, і вона відповіла мені, що просто боїться літати. Оленці вже, мабуть, дев'ятнадцять, а може, й усі двадцять, хоч я пам'ятав її ще у памперсах. Вона вже на якомусь там курсі, здається, закінчує другий Одеського медіну, і хоча іноді й називає мене дядьком Миколою, та все ж частіше так, як і її мама, — Коломбо.

Наскільки я розумію, у малої проблеми з гальмами. Тобто вона взагалі без гальм. Навіть не знаю, чому мене це так сердить. Може, ота її зверхність до всіх і вся? Міха якось напідпитку скаржився, що мала з ним уже два місяці не розмовляє, хоч він що два тижні поповнює її картку на «штуку» баксів, а вона профутькує їх з якимись турками. Він їй лише про це сказав, то вона тепер його ігнорує.

— А ти припини картку поповнювати, одразу й заговорить, — підказав я, хоча й розумів, що поради давати всі ми мудрі.

— Добре, я подумаю, — пообіцяв Міха.

Хлопець, який вийшов із автобуса вслід за Оленкою і якого вона представила як Мустафу, мені спершу не дуже сподобався. Він видався просто красунчиком, а красунчиків я ще з армії терпіти не можу. Кожен із них рано чи пізно виявляється самозакоханим чмом, що заслуговує того, аби його красуняче рило запхати в унітаз і спустити воду. З одним із них я так і вчинив, але вже після армії, тут, на Липках.

Долоня цього Мустафи на дотик, коли він потис мені руку, виявилася м'якою, майже жіночою.

— Оце і є наша команда! — радісно сказала Оленка. — Коломбо, ми тебе вже зареєстрували нашим водієм, тобі і придумувати нічого не треба, так і будеш «Коломбо», Мустафа буде «Мустафою», а я — «Супер М»! — Радості у голосі Оленки ставало все більше, хоч я і не міг зрозуміти чому, я взагалі ще нічого не міг зрозуміти.

І коли після того, як Мустафа переніс із автобуса у наш багажник валізу, цього разу таки він, і Оленка сказала: «Поїхали!», — я, швидше за інерцією, слухняно сів за кермо, хоч і не знав, ні куди ми їдемо, ні що далі. У неї на коліні з'явився семидюймовий «айпод» останньої моделі, мабуть, її персональний, і вона зосереджено водила пальчиком по екрану.

— То що, поїхали? — перепитав я, коли уже рушили.

— Поїхали! — скомандувала Оленка. — Старт від пам'ятника засновникам Києва. Вперед — у Народницький парк!

«У неї все–таки більше від Міхи, у неї все від нього — і ніс, і очі, і манера командувати», — міркую я, вирулюючи між автобусів та таксі вліво до Деміївського мосту.

— Ми що, додому навіть не заїдемо?.. — все ж цікавлюся в Оленки.

— Після змагань, звичайно, — відповідає вона.

Вона сидить поруч зі мною, оглядається і кидає на Мустафу, як мені здалося, благальний погляд.

— Розкажи мені хоч, що це має бути? — нарешті запитую я в Оленки, але цієї миті у «пипці» слухавки, яку вона вклала мені у праве вухо, така сама є у неї і в Мустафи, чую голос Іри:

— Всім привіт! Ну що, вже стартували?

— Так, мамо! — відповіла Оленка.

— Привіт, Коломбо! Дивись на дорогу!.. — засміялася у слухавку Іра. — Як життя молоде? Як там на Гляціалі?.. — продовжила вона.

— Чи є життя на Гляціалі? — намагаюся і собі бути дотепним. А між тим питаю: — І довго ми будемо кататися?

— Я забула попередити, що, може, і до ранку.

— Як до ранку? А я ж Міхові нічого не сказав…