Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Нарешті прибув поїзд.

Войта вскочив у найближчий вагон і, йдучи коридором, раптом зустрівся поглядом із знайомими очима. В купе сиділа Яна.

— Звідки ти тут узявся, Войто? — вигукнула дівчина здивовано, але тут же холодно зауважила. — Ви не вмієте додержувати слова, товаришу Марек. Залишаєте дівчину, навіть не пробачившись. Обіцяєте провести до вокзалу, а потім їй доводиться самій плентатися лісом! Добре, є ще такі люди, як надпоручик Курка і…

Войта махнув рукою.

— Та я ж спеціально сюди й приїхав, щоб супроводити тебе до самої Праги, — збрехав він. — Проводжати — так уже по-справжньому!

Поїзд мчав на північ. Довшими ставали тіні від укосів і урвищ, а Войта сміявся, розповідав, щедро сипав дотепами, радував чудовим настроєм. Яна не переставала дивуватися, невже на все це здатний цей чоловік? Нарешті Марек замовк і обперся спиною об стінку вагона так, що його голова опинилася поряд з головою дівчини. Коли ж востаннє ти ще був такий щасливий, Войто? А колеса вагонів вистукували:

Уперед… уперед… «резерв»… «резерв»… Я-ніч-ка!

— Товаришу начальник, підпоручик Гомола прибув за вашим наказом!

— Товаришу начальник, старшина Коукол прибув за вашим наказом!

— Сідайте!

Капітан Котрбатий ледь підвів голову. Підлеглі обмінялися коротким поглядом: «Еге! Трапилося щось незвичайне!» З дещо пригніченим почуттям вони сіли до круглого стола, за яким звичайно відбувалися наради. В тиші кімнати надто голосним здавалося цокання годинника…

Нарешті капітан склав папери, випростався і почав мовчки походжати по кабінету. Потім зупинився перед Гомолою:

— Ну, то де ж Піттерман?

Гомола почервонів і відкрив рота, але відповісти не встиг. Котрбатий махнув рукою і знову швидко заходив по кімнаті. Коукол з інтересом почав вивчати темні розводи на дошках столика… На запалому й блідому обличчі підпоручика Гомоли можна було легко прочитати його думки, безперечно, невеселі. Він чомусь пригадав кінофільм, який нещодавно бачив. Спокусив його піти подивитися цей фільм підзаголовок афіші «Захоплююча історія про поєдинок органів безпеки з чужоземною розвідкою». Але з кінотеатру він вийшов розчарованим. В «історії» не було нічого захоплюючого, а співробітники безпеки, що діяли у фільмі, викликали у підпоручика іронічну посмішку. Це були відважні красені з глибокодумною зморшкою між бровами, наполегливі, спокійні і всезнаючі; вони завжди з'являлися на потрібному місці і стежили за діями диверсантів з такою ж певністю, з якою лікар спостерігає в мікроскопі рух вірусів. Рівно за три хвилини до кінця кіносеансу працівники безпеки схопили негідника, і він, остаточно викритий, дозволив сунути себе в автомобіль і відвезти назустріч неминучій долі. Гомола тоді ще посміхнувся — цей замаскований агент поводився серед людей так, що навіть бабуся зрозуміла б, що він щось замишляє. А втім!.. Гомола зітхнув.

Тепер, спостерігаючи за Стандою Коуколом, він подумав: «Хіба може хто-небудь припустити, що оцей рудуватий молодик, якому не даси більше двадцяти років, є одним з найкращих і найхоробріших людей? Або, скажімо, капітан… Скільки разів йому з вдячністю тис руку сам міністр, а зустрівши на вулиці Карела з його цілком ординарним обличчям, з цукеркою за щокою, подумаєш, що перед тобою банківський службовець або чиновник з управління будинками…»

Нараз Гомола відірвався од своїх думок. Начальник нарешті сів і, постукуючи рукою по столу, промовив:

— Де Піттерман, ми не знаємо. Але далі цього вже терпіти не можна. Що ви повідомляли досі, товариші? Що Піттерман нічого не робить, що він роздивляється, зондує грунт. А він тим часом сформував собі групу.

Коукол недовірливо щось промимрив. Капітан глянув на нього.

— Так, так, Стандо. Коли вже я кажу, то маю для цього підстави. Шкода тільки, що ці відомості ми дістаємо з інших джерел, — додав він з гіркотою. — І це ще не все. Згідно з інформацією, яку вже мають товариші «нагорі», Піттерман приїхав у нашу країну з дуже важливим завданням, і ми мусимо бути вдвічі, втричі лильнішими!

— З яким же? — не стримався Коукол.

— До цього ми ще дійдемо! А поки що мене цікавить ваша думка, товариші!

Гомола сидів, нахиливши голову. Відчував, що першого слова начальник чекає саме від нього.

— Якщо Піттерман і справді вже збив групу, — видавив він нарешті, — значить встановлював контакти якимось незвичайним способом. Ніяких тобі зустрічей, це щось… гм… надзвичайно хитромудре.

— Надзвичайно. — Голос капітана ставав різкішим. — Я розумію, що це черговий вибрик, але чого можна, пробачте, чекати від такої погані?

Він ударив кулаком по столу і, нахилившись уперед, сердито сказав:

— Ми тут сидимо не для того, щоб займатися тільки «звичайними способами», товаришу підпоручик! Може, вас це здивує, але мені здається, що саме тепер ми повинні чекати найнезвичайніших способів, якими вороги намагатимуться залізти до нас за пазуху. І до цього треба бути готовими.

— Звичайно, товаришу начальник! Я лише хотів…

Капітан Котрбатий махнув рукою. Гомола замовк. «Даремно я так, — подумав Котрбатий, — справді, даремно розійшовся. Адже хлопці робили все, що могли, і я про це знаю. Навряд чи такий підхід допоможе справі!..»

За звичкою сунув руку до кишені, але цукерок там не було. Забув купити. «Щось дивне сьогодні коїться зі мною», — подумав капітан, йому раптом захотілося негайно подзвонити додому, Марті. Почути її голос, обмінятися буденними словами…

Спохмурнівши, Котрбатий сів і поклав руку на папери, що лежали перед ним.

— Повідомлення від капітана Демовича, — почав він нараду. — Його хлопці оглянули вчора віллу Каміла Горачека і знайшли вірогідний таємний вихід, яким можливо і скористався Піттерман. У глибині саду в дротяній огорожі є прохід, крізь який можна потрапити в садибу сусідньої вілли, а звідти вийти на вулицю з протилежного боку кварталу. Відчував Піттерман, що за ним стежать, чи зробив це просто для певності? От питання…