Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Наче солдати на параді, в ній вишикувалися найрізноманітніші монети. Войта нахилився, уважно розглядаючи їх. Але схожої на знайдену монету з написом «Антоніус» тут не було. Удаючи, ніби вивчає цінності, Войта гарячково міркував. Він не знав, що робити далі. В розпачі зиркнув на книгу, яку продавець відклав убік, і, прочитавши назву «Гуситський революційний рух», випростався.

— Не могли б ви мені розповісти що-небудь про цю монету? — запитав Войта, подаючи продавцеві свого «Антоніуса», якого весь час міцно тримав у руці.

Антиквар спритно обернув її.

— А, «Юпітер з павою»!..

— Юпітер з павою? — здивувався Войта.

— Еге ж, так її називають. Це римська монета періоду імперії, срібна. — Він подивився на Войту з цікавістю. — Якщо хочете її продать, то я куплю. Якраз нещодавно я одного такого Юпітера продав.

Це було так несподівано, що в першу мить Войта майже не звернув на це уваги. Але тут же схопився за стойку і закусив губу.

— Он як? — мовив хрипким голосом. — А коли?

Побачивши насторожений погляд старого, Марек наважився: випустити таку деталь він не міг! І вже зовсім спокійно і твердо додав:

— Я хотів би, щоб ви розповіли геть усе про це. — Войта подав антикварові службове посвідчення. Чоловік присунувся до світла, уважно роздивився його, нічим не виказавши свого здивування.

— Так ось що вас цікавить, — усміхнувся він, дивлячись на Войту. — Будь ласка, товаришу поручик, можете запитувати.

— Дякую. — Войта відчув до цього дідуся довір'я і симпатію.

«З чого ж почати?» — І, вірний випробуваному способові, почав так, ніби йому багато чого відомо.

— Цю монету купив у вас молодий худорлявий чоловік вашого зросту? — Антиквар провів долонею по голові і кивнув:

— Правильно!

— Він був в окулярах?

— В окулярах. У таких… без оправи.

— А коли це було?

Старий замислився.

— Сьогодні в нас четвер — ну, так це позавчора, у вівторок. У вівторок вранці, точніше перед обідом.

Войта кинув ретроспективний погляд на хронологію шумаржовських подій. Усе сходилось. Обидва агенти добралися до Шумаржова, мабуть, саме позавчора по обіді.

— Цей чоловік був сам? Перед магазином на нього ніхто не чекав?

— Сам.

— А який він був на вигляд?

Антиквар ледь помітно повів плечем.

— Бачите, як тут темно, а я до того ж ще й погано бачу. Це був такий собі, я б сказав, спортивного плану молодик. Йому могло бути років тридцять — тридцять п'ять. Волосся світле. На ньому костюм… ну, такий, що надівають, їдучи на прогулянку.

— Міг він бути тутешнім?

— Не думаю. Розумієте, по одягу видно, коли людина з великого міста, а в нього він був міський. Може, він з Пльзеня, але говірка не пльзенська. Скоріше з Праги.

Войта присунувся ближче.

— Розкажіть мені, будь ласка, абсолютно все про цей візит, що незнайомий робив, що говорив і на що ви звернули увагу, хай це були навіть дрібниці. Згадайте!

Антиквар заплющив очі.

— Зайшов він отак, наче ви, — почав старий, не поспішаючи, — говорив коротко, уривчасто. Хоче, мовляв, бачити монети. Копирсався в них довго. Було видно, що розуміється на цьому. З певністю відкладав ті, що вибрав. Серед них був і «Юпітер з навою». Потім… зачекайте, як це він сказав?.. Ага, сказав: «Напишіть мені рахунок!» Заплатив за чотири монети, а коштувало це сто тридцять вісім крон. І потім пішов собі.

— Нічим більше не цікавився?

— Ні.

— Коли платив, гроші брав з гаманця?

Старий довго згадував.

— Не пам'ятаю. Здається, витяг їх прямо з кишені сорочки.

— А куди заховав монети, куплені у вас?

— Цього я вже не знаю, товаришу поручик. Я саме рахував гроші…

Войта спроквола пройшовся по крамниці. Слід ставав дедалі свіжішим. Хоч про особу злочинця він і не довідався нічого нового, але одна деталь з інформацій старого надзвичайно цінна!

— Будьте ласкаві, — звернувся він до антиквара, — напишіть і мені такий самий рахунок, який ви написали тому замовникові. Не страшно, коли що-небудь буде неточно, головне, щоб це було на такому ж папері, тим же чорнилом і так само оформлено.

Антиквар хитро посміхнувся і дістав книжку бланків. Войта стежив, як він акуратно виписує рахунок і нарешті ставить печатку під розгонистим підписом. «Авжеж, якби невідомий купував монети для власної колекції, навряд чи просив би написати рахунок. Це потрібно лише тоді, коли людина купує для когось іншого, ну, скажімо, для установи».

— Думаю, що тепер ці рахунки важко буде розрізнити, — зауважив старий.

Сердечно розпрощавшись, Войта вийшов на вулицю, списав прізвище антиквара з таблички на дверях і заспішив на вокзал.

Але поїзд на Пльзень відходив лише о 17.46.

Марек купив три листівки і написав одну з коротким вибаченням Емілю Новотному, другу Їрці на державне господарство і третю адміністрації будинку відпочинку — невідкладна справа, мовляв, змусила його виїхати до Праги, як тільки все влаштується, він негайно повернеться. Разом з листом Любошеві він кинув їх до поштової скриньки.

Потім сів у ресторані і записав усю розмову з антикваром, поновлюючи в пам'яті кожне слово. Стосик попередніх нотаток, відомостей і протоколів збільшився на три аркуші. Войта посміхнувся. Ще трохи, і він матиме в кишенях справжній архів. «Правильно, правильно, треба привчатися, незабаром це згодиться!»

Але сьогодні навіть найпохмуріші перспективи не могли зіпсувати Войті настрою. Він буквально світився гордістю щасливого мисливця і як належне сприйняв те, що йому посміхається дівчина, яка сидить за сусіднім столиком: «Авжеж, ти й справді непоганий хлопець, Войто! — думав він з якоюсь хлопчачою задирикуватістю. — Хотів би я бачити когось іншого, хто через ці джунглі пробився б аж сюди і, можливо, проб'ється ще далі!»

Марек не вагаючись