Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

- Та то То­до­зя ви­га­дує ви­гад­ки, бо ве­се­ла на вда­чу. Так вже їй бог дав: а в нас, хва­лить бо­га, є й корівки, є до­волі й мо­ло­ка й си­ра. І хліб в нас довільний, бо в нас дер­жа­ва дав­ня: та, що над Су­лою ле­ва­да, то та­ки на­ша батьківщи­на й дідиз­на. Ми з давнього ко­зацько­го ро­ду, - ска­за­ла Мав­ра.

Єремія на­су­пив бро­ви і по­чав кру­ти­ти дов­го­го чор­но­го ву­са. Згад­ка про ко­заків, про їх дідиз­ну, оче­ви­дяч­ки, бу­ла йо­му неп­риємна. Він по­чав заздріва­ти, що жінка й не­бо­га ве­ликі при­хильниці ко­заків.

- А ти ж, То­до­зю, ду­же пла­ка­ла, як та­та­ри вби­ли тво­го чо­ловіка? - спи­тав Єремія.

- Поплакала та й за­бу­ла. Не вік же вічний мені сльози ли­ти, бо сльоза­ми не вер­неш ніко­го з то­го світу. Ко­лись пла­ка­ла, а те­пер вже й од смішків не цу­ра­юся, бо я зро­ду ве­се­ла на вда­чу.

- Погано зро­би­ла, що й тоді пла­ка­ла: за ко­за­ка­ми не­варт пла­ка­ти, бо во­ни спро­ти­ви­лись та пішли на су­пе­реч­ку з шлях­ти­ча­ми, - обізвав­ся один ву­са­тий па­нок.

- Чи спро­ти­ви­лись, чи ні, це вже до нас, бабів, не сто­сується, бо ба­би на сей­ми не їздять і на війну не хо­дять, - ска­за­ла То­до­зя.

- А ти б поїха­ла на сейм? - спи­тав Єремія й засміявся.

- Атож! як­би тільки ме­не пус­ти­ли ту­ди, то й пішки пішла б, не те що поїха­ла б, та тільки го­ренько, що нас ту­ди не про­сять, - ска­за­ла То­до­зя.

Шляхтичі пи­ли й го­моніли. Во­ни й за­бу­лись, що за сто­лом си­дять князь та кня­ги­ня. Вітер ше­лестів лис­том, гой­дав гіллям, але шум та гомін пе­ре­ма­гав і заг­лу­шу­вав той ше­лест лис­ту. В кінці обіду ба­ба-по­ви­ту­ха ви­нес­ла на одній тарілці жбан ва­ре­ну­хи, а на другій - ку­пу пучків з чер­во­ної ка­ли­ни та з ва­сильків. Во­на на­ли­ла два куб­ки ва­ре­ну­хи і по­да­ла по­пе­ред усього кня­зеві та кня­гині, пок­лав­ши на тарілку два найбільші пуч­ки ка­ли­ни та квіток. Єремія й Гри­зельда ки­ну­ли на тарілку по зо­ло­то­му та­ля­рові й взя­ли куб­ки. Ба­ба пок­ло­ни­лась їм у по­яс і об­нес­ла усіх гос­тей куб­ка­ми ва­ре­ну­хи та по­да­ва­ла пуч­ки ка­ли­ни. Гості ки­да­ли бабі на тарілку хто по зло­то­му, хто по п'ята­ку, хто й по ша­гу.

Довго сиділи гості за сто­ла­ми. Оче­ви­дяч­ки, їм не хотілось вста­ва­ти з-за столів, де над го­ло­ва­ми шуміли яб­луні, а вітер повівав про­хо­ло­дою. Вже над­ворі су­теніло, вже й че­ре­да прибігла з по­ля, а гості все сиділи, ба­ла­ка­ли та по­пи­ва­ли ва­ре­ну­ху, заїда­ючи обід маківни­ка­ми, яб­лу­ка­ми та гру­ша­ми.

- Чи ти пак, То­до­зю, вмієш ки­ли­ми тка­ти? - спи­та­лась в То­дозі Гри­зельда.

- Атож! Ще б пак не вміла, - ска­за­ла То­до­зя.

- В ме­не по­коївки че­ляд­ниці роз­по­ча­ли тка­ти здо­ро­вий ки­лим, та ми йо­му ніяк ла­ду не да­мо. Ко­зач­ки до цього діла здатні, ще й ду­же здатні. Мо­же б ти прий­шла до ме­не та до­по­мог­ла мені хоч по­ра­дою в цій делікатній ро­боті, - ска­за­ла Гри­зельда.

- А чом же! То й прий­ду й до­по­мо­жу не тільки по­ра­дою, а й ру­ка­ми, ко­ли я там потрібна. А мо­же бу­ду так потрібна, як п'яте ко­ле­со в возі. Там вже, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, самі по­ба­чи­те, - ска­за­ла То­до­зя.

Сонце сто­яло на за­ході, бу­ло вже на­по­го­тові впас­ти десь у сте­пах і схо­ва­тись в зе­леній траві. Шлях­тичі все пи­ли і го­лос­но ба­ла­ка­ли. Гри­зельда вста­ла з-за сто­ла й по­дя­ку­ва­ла гос­по­дині за обід. Слідком за нею вста­ли й жінки. Гри­зельда пішла по сад­ку на про­гу­лян­ня, а за нею пішло усе жіноцт­во. Єремія не зво­див очей з То­дозі. Во­на не­на­че при­ча­ру­ва­ла йо­го яки­мись ча­ра­ми, йо­го по­зир слідку­вав за нею, до­ки ма­нячіла че­рез рідке гілля її чер­во­на за­пас­ка та квітчас­та плах­та, до­ки біліла крізь зе­ле­ний лист її тон­ка намітка.

«Це якась чарівни­ця. Чимсь во­на ме­не ча­рує, ко­ли я не мо­жу од­вес­ти од неї очей, - по­ду­мав Єремія, - і го­лос у неї див­ний, дзвінкий, як стру­на, і очі пишні, аж го­ло­ва од їх мо­ро­читься. Це та­ка кра­са, якої мені ніко­ли на віку не до­во­ди­лось ба­чи­ти».

І Єремія по­чу­вав, що якась си­ла тяг­ла йо­го слідком за То­до­зею, тяг­ла йо­го, як він ди­вив­ся че­рез рідке гілля на її ви­со­ченьку рівну пос­тать, як ло­вив очи­ма ми­га­ючі чер­во­нясті та білі хвильки світа од її убо­ру. Він лед­ве всидів на ос­лоні, лед­ве вдер­жав­ся, щоб не побігти слідком за То­до­зею, не засісти в гу­ща­вині й не ки­ну­тись на неї, як ки­дається вовк на яг­ни­цю, але він знав, що з нею гу­ляє Гри­зельда.

- Ну та й гар­на ж оця То­до­зя, враг її ма­тері! - не втерпів і якось не­са­мохіть про­хо­пив­ся Єремія.

- Це якесь ди­во, а не мо­ло­ди­ця, - обізвав­ся пан Суф­щинський.

- Гарна, як пи­сан­ка, дідько б її взяв, - про­мо­вив Єремія.

- Схочете, кня­зю, то во­на бу­де ва­ша, - ска­зав один уп­ра­ви­тель, - тільки дай­те нам за­гад, то ми вчи­ни­мо кня­жу во­лю, і То­до­зя бу­де ва­ша.

- Цур їй! Не зачіпай­те її, - ска­зав Єремія, не ду­же охо­чий до жіноцт­ва по своїй вдачі.

Але це так тільки го­во­ри­лось. Єремія по­чу­вав, що То­до­зя ста­ла зад­ля йо­го потрібна, як повітря, без кот­ро­го не мож­на ні ди­ха­ти, ні жи­вотіти.

«Вона бу­де моя, по­вин­на бу­ти моєю, хоч би мені до­ве­лось змес­ти з землі й її ха­ту, і її осе­лю, і тітку Мав­ру, і бра­та, хоч би до­ве­лось кров'ю за­ли­ти її ле­ва­ду», - ду­мав Єремія, стис­ка­ючи ку­ла­ки од ог­ню, що на­ли­вав йо­го сер­це.

Сонце впа­ло десь в сте­пу, не­на­че зо­ло­та пти­ця пірну­ла в зе­ле­ну тра­ву. Гус­та тінь ляг­ла під яб­лу­ня­ми. А гості усе сиділи та пи­ли. Гос­по­ди­ня звеліла при­нес­ти на сто­ли світло і по­да­ва­ти ве­че­рю. Гри­зельда, на­гу­ляв­шись з жінка­ми, знов вер­ну­лась з ни­ми до сто­лу. То­до­зя сіла про­ти Єремії. Во­на приміти­ла, що в кня­зя очі го­рять і бли­щать, не­на­че дві жа­ри­ни, приміти­ла, що ті очі впи­лись п'явка­ми в її очі. Во­на вга­да­ла, що не ви­но та ва­ре­ну­ха за­па­ли­ли ті очі, бо князь не пив ви­на. Во­на вга­да­ла, що то її кра­са за­па­ли­ла ті страшні й гарні чорні очі, за­па­ли­ла не­без­печ­ним для неї ог­нем. Мо­лодій удові ста­ло чо­гось так страш­но, не­на­че ко­ло неї десь не­да­леч­ке, десь в гу­ща­вині яб­лунь за­во­ру­ши­лась не­чис­та си­ла, вти­ри­ла в неї свої страшні баньки й нас­то­ро­чи­лась або згу­би­ти її з світу, або