Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"

Все ще мокра після озера, з думками про вбивство єдинорогів дивлюсь на Сеера який наказує рухатися далі й здіймається у блакитне небо випустивши свої чарівні крила. А за ним його брат.
Заздрю йому. Чесно. Взагалі не розумію для чого летить над нами, якщо вже давно міг бути на вершині гори й дивитись поглядом переможця.

Важко зітхаю разом з Дашкою, яка тепер виглядає засмученою через смерть єдинорогів, але тут же зітхаю з полегшенням. Поки Сеер у небі мені навіть дихається легше, напевно договір не так тисне у крові.

Воїни напоївши коней чіпляються назад віз зі скринями. І ми рухаємось далі вгору. Подруга буркає під ніс, що було б непогано переодягнутися, і я з нею погоджуюсь, адже йти у повних води чоботах незручно, та якщо звернути увагу на спеку тут, то так навіть краще. Поки мокрий одяг сохне прямо на тілі, легше переносити високу температуру.

Проходить кілька годин, коли ми нарешті таки добираємось на вершину першої гори. Подумки проклинаю Сеера й не можу зрозуміти чому ми не могли перенестись сюди порталом й не мучитись. А потім із жахом дивлюсь на гірський хребет, що тягнеться далі й далі, аж до самого горизонту. Він прекрасний, сумнівів немає, але такий довгий, безкінечний, що шкода себе стає. От прямо так сильно, аж розплакатись хочу.

Вершини гір стоять нерухомо у хмаринках білого кольору. Все таке яскраве, сонячне, запашне. Трава всіяна різнокольоровими квіточками. Знизу видніються дерева, де не так давно ми йшли. І чесно кажучи я не вірю, що змогла вийти. Підкорити вершину.

– Фу-у-у-х. – Дашка падає прямо на траву не звертаючи уваги ні на красу навколо, ні на воїнів, ні на братів у небі, і повністю ігнорує будинок з дерева, який тут виглядає доволі гарно й природно. – Я вже схудла? За цей час, що твій Демон тягне нас і після всіх пригод, мала стати неначе берізка.

– Не знаю навіть. – Окидаю Дашку прискіпливим поглядом. – Ворожка і тут набрехала. На тобі все так же зайвий кілограм, а я все так же без кохання.

– Пфф… он твоє кохання, крильцями махає. І моє.

Давлюсь слиною.

– Ти чого? – Бурчу до неї. – Ти на Сеера натякаєш? А не забула, що я вбити його хочу. І він мене.

– Ну то таке. Ти хоч раз бачила, щоб закохані не зіштовхувались з проблемами на шляху одне до одного? Ага, – користується моїм шоковим станом, – не буває такого. Так що все вирішиться. Мені тут подобається, Лель. Чесно.

– Поки Мельхом з тобою. А потім кине тебе, служницю, і все.

– Не кине. – Усміхається. – Я ж бачу його погляд.

– А Ігор? – Хмикаю.

– Ігор нехай вибачає. – Сміється розкинувши руки на землі. – Але в нас з ним нічого не вийде. Не після Мельха.

– Мельха? – Здіймаю брови у здивування. – Ти як собаці кличку дала.

– Нічого подібного. Все!

– А як же шукати відьму, договір на крові, кинджал, що вбиває демонів? Один клац пальцями й ми трупи й бла-бла-бла.

– Як бачиш вони користуються мечами.

– Тому що їм так зручно.

– Так, от не потрібно мені тут “Надприродне” згадувати. Навіть у серіалі демони бували хорошими. Кроулі, Рубі…

– Не знаю хто це такі, але…

– Нічого не чую. Ла-ла-ла.

– Дурепа! – Сміюсь й сідаю біля неї.

– Від такої чую.

– Принцесо Ліліано...– голос одного з воїнів змушує нас замовкнути. – Друг Імператора запрошує вас у дім. Одну. Хоче поговорити про договір.

Кривлюсь. Кидаю погляд на Демоняку у небі й не можу второпати коли це він встиг поговорити зі своїм “другом”.

******
Сеер
За кілька годин до підйому на вершину

– Арабат! – Мій голос несеться відлунням на вершині гори. Поки Ліліана тягне сюди свої апетитні сіднички, які спокою не дають з того часу, як взяв її на коня після перенесення порталом, хочу поговорити з другом і знати чи є шанс скасувати договір без вбивства моєї принцеси. Тим паче, що Леля мені все одно потрібна жива. Та й заодно дізнатись хто її сюди відправив і що зі справжньою принцесою сталося.

Арабат не тільки маг, демон і купа всяких домішків, він взагалі унікальний з унікальних. У ньому живе кілька сутей різних особистостей, створінь. Як не назви, а сенс один – він єдиний на весь Всесвіт.
Я все ще веду її у Долину Пісків у якості жертви жерцям. Вона напевно назвала б мене “Козел”, та я демон і імператор. Мій обов'язок берегти Саару. Тож не дуже розумію чому це у мені раптом совість прокинулась. Розм'як щось.

Друг виходить з-за дверей якоїсь комірки чи кімнати. Спочатку обіймає брата, потім мене й хитро усміхнувшись запрошує сісти за великий дерев'яний стіл.

– Бачиш, – Мельхом веселим тоном починає, – ми вшанували тебе і піднялись пішки.

Арабат насмішкувато здіймає брови й хмикає.

– Ви летіли. Тільки ваші воїни разом з прекрасною дівчиною йдуть пішки.

– Ця прекрасна дівчина справжній демон, фурія, може й гірше! – Фиркаю та приймаю з рук давнього друга чашу з вином.

– О, Сеер, мій любий Імператоре, давай ти не будеш тут показувати своє відношення стосовно цієї бідної жертви. – Стукає себе пальцем по скроні. – Я провидець. Я знаю її вже. Твої дії стосовно неї. І що з цього вийде. Невже забув?

Брат починає реготати й багатозначно дивиться на мене. Так, за час польоту він встиг сто разів сказати, що віддавати цю дикарку, так схожу на мене, у жертву, не варто. Натякав, що ми ідеальна пара. А я що? Я ігнорував. Наче у мене, навіть не важливо, що я відчуваю, чи відчував би, є вибір. У Імператорів його немає. Та й проміняти власні “райські кущі” на жінку смішно.