Читати книгу - "Залишок дня, Кадзуо Ісігуро"

з головою занурившись у газету, — я подумав, що можу тихенько покласти виделку на скатертину, аби не відривати господаря від читання. Але відразу похопився, що містер Фаррадей, цілком можливо, тільки вдає байдужість, аби мене ще дужче не соромити; і що коли я крадькома поверну виделку на місце, він подумає, наче я легковажно поставився до своєї помилки, чи, ще гірше, намагаюся її приховати. Тому я вирішив покласти виделку на стіл з певним притиском, і цим удруге потривожив господаря, бо той глянув на мене і знову пробурмотів: «Ох, Стівенсе...». Цілком природно, що помилки, які трапилися за останні кілька місяців, підточили мою самоповагу, але, з іншого боку, не варто шукати тривожнішої причини, ніж брак персоналу. Ця проблема дуже важлива, і я впевнений, що якби принаймні міс Кентон повернулася до Дарлінґтон-Голлу, такі огріхи відійшли б у минуле. Звичайно, не варто забувати, що в листі міс Кентон — якого я перечитав перед сном у своєму номері — немає нічого, що б однозначно свідчило про її намір повернутися до колишньої роботи. Чесно кажучи, через міркування професійного характеру я, найімовірніше, перебільшив натяки, які, можливо, на нього і вказували. Бо вчора здивувався, як складно виявилося знайти хоч одне речення, яке б виразно засвідчувало, що вона хоче повернутися.

Навряд чи є сенс отак міркувати над цими питаннями, коли через сорок вісім годин я зможу віч-на-віч поспілкуватися з міс Кентон. Проте, лежачи вчора в темряві й дослухаючись, як господар готелю та його дружина наводять лад на кухні, я все ж довгенько перебирав у пам’яті уривки з її листа.

День третій • Вечір

Моском, поблизу Тавістот, графство Девон

Мабуть, варто повернутися на хвилю до того, як його світлість ставився до євреїв, бо я бачу, що питання антисемітизму стало тепер досить дражливе. Насамперед дозвольте мені прояснити ту справу з начебто забороною наймати євреїв на роботу в Дарлінґтон-Голл. Це звинувачення зачіпає безпосередньо мою царину діяльності, тож я маю повне право його спростувати. За ті роки, що я працював у його світлості, серед мого персоналу було багато працівників-євреїв, і хочу наголосити, що до них ніколи не ставилися інакше, ніж до решти, тільки через їхнє походження. Не розумію, у чому причина цих безглуздих закидів — хіба що вона криється, хоч як це смішно звучить, у тих кількох не вартих уваги тижнях на початку тридцятих, коли його світлість перебував під надмірним впливом місіс Керолін Барнет.

На ту пору місіс Барнет, вдові містера Чарлза Барнета — дуже вродливій, ба навіть чарівній, як дехто сказав би, леді — було за сорок. Вона славилася гострим розумом, і в ті дні часто можна було почути, як вона змушувала того чи того вченого джентльмена пекти раків, коли розмова за вечерею заходила про важливі тогочасні питання. Улітку 1932 року вона часто гостювала в Дарлінґтон-Голлі, де збавила не одну годину разом із його світлістю за дискусіями суспільного чи політичного характеру. Пригадую, що саме місіс Барнет запрошувала його світлість на «екскурсії» найубогішими районами лондонського Іст-Енду, де вони відвідували домівки родин, які страждали від крайньої скрути. Тому не можна сказати, начебто її вплив був геть шкідливий, адже так вона спонукала лорда Дарлінґтона ще дужче перейматися долею наших убогих земляків. Утім, ні для кого не секрет, що вона належала до організації «чорносорочечників» сера Освальда Мослі, і ті короткі розмови, що їх його світлість мав із сером Освальдом, відбулися якраз того літа. У той самий час у Дарлінґтон-Голлі сталося кілька незвичних інцидентів, які, швидше за все, і заклали хитку основу для абсурдних звинувачень.

Я називаю їх «інцидентами», хоча йдеться про зовсім дріб’язкові події. До прикладу, пам’ятаю, коли за вечерею хтось згадав про одну газету, і його світлість зауважив: «О, ви маєте на увазі ту газетку з єврейською пропагандою». А через кілька днів лорд Дарлінґтон сказав, щоб я більше не давав пожертв місцевій благодійній спілці, що регулярно стукала в наші двері, бо в її комітеті були «майже самі євреї». Я запам’ятав його слова, бо вони неабияк мене здивували: раніше його світлість ніколи не виявляв ані краплі ворожості до єврейського народу.

А потім настало те пообіддя, коли лорд Дарлінгтон покликав мене до свого кабінету. Спершу його світлість почав розмову на загальні теми, поцікавився, чи все гаразд по господарству і так далі. А потім сказав:

— Я останнім часом багато думав, Стівенсе. Дуже багато. І дещо для себе вирішив. Не можна наймати на роботу в Дарлінґтон-Голл євреїв.

— Перепрошую, сер?

— Це на благо цього дому, Стівенсе. В інтересах наших гостей. Я добре обміркував це питання, Стівенсе, і повідомляю вам своє рішення.

— Гаразд, сер.

— Скажіть-но, Стівенсе, серед нашого персоналу вони теж є, правда? Євреї, я маю на увазі.

— Двоє наших працівників, схоже, підпадають під цю категорію, сер.

— Он як, — його світлість замовк і подивився у вікно. — Доведеться їх відпустити.

— Прошу, сер?

— Мені дуже шкода, Стівенсе, але в нас немає вибору. Я мушу дбати про безпеку й комфорт своїх гостей. Запевняю вас: я ретельно обміркував це питання. Усе задля наших інтересів.

Його рішення стосувалося двох покоївок. Мені не годилося діяти, не повідомивши про цю ситуацію міс Кентон, і я вирішив зробити це того ж вечора, зустрівшись із нею за горнятком какао в її кімнаті. Варто, мабуть, сказати кілька слів про ті наші щовечірні зустрічі. Вони, хочу наголосити, були насамперед професійного характеру, хоча, звісно, час від часу ми обговорювали і звичайні теми. Ми взяли собі за звичку отак зустрічатися з простої причини: удень ми бували такі заклопотані, що інколи минав ледь не тиждень, поки нам випадала нагода поділитися бодай найважливішим. Ми розуміли, що така ситуація може зашкодити справному виконанню наших обов’язків, і вирішили, що найпростіший спосіб цьому запобігти — щовечора спілкуватися п’ятнадцять хвилин у кімнаті міс Кентон. Кажу ще раз: ці зустрічі мали насамперед діловий характер, тобто ми ділилися своїми планами щодо майбутніх подій або говорили про те, як дає собі раду той чи той новий працівник.

Повертаючись до попередньої розповіді, зазначу, що хай там як, а мене схвилювала думка про те, як я маю повідомити міс Кентон про звільнення двох її підлеглих. Обидві працювали бездоганно і — мушу це сказати, бо останнім часом єврейське питання постало дуже гостро, — я всім єством опирався наказові їх звільнити. Але мої обов’язки в тій ситуації були доволі однозначні і я нічого б не домігся,