Читати книгу - "Залишок дня, Кадзуо Ісігуро"

— Я поговорю з обома покоївками у своїй комірчині завтра вранці о пів на одинадцяту. Буду щиро вдячний, міс Кентон, якщо ви пошлете їх до мене. Повідомляти чи не повідомляти їх про те, що я скажу, — це рішення залишаю винятково на ваш розсуд.

Міс Кентон нічого не відповіла. Тож я повів мову далі:

— Що ж, дякую за какао. Мені вже пора лягати спати. Завтра знову багато роботи.

Після цих слів міс Кентон нарешті озвалася:

— Я не вірю своїм вухам, містере Стівенс. Рут і Сара працюють зі мною понад шість років. Я повністю довіряю їм, а вони мені. Їхня робота бездоганна.

— Я в цьому не сумніваюся, міс Кентон. Але не можна дозволяти почуттям впливати на ваші рішення. А тепер я справді мушу побажати вам доброї ночі...

— Містере Стівенс, повірити не можу, що ви собі отак сидите й повідомляєте мені цю новину таким голосом, ніби харчі замовляєте! Ви хочете сказати, що звільняєте Рут і Сару тільки тому, що вони єврейки?

— Міс Кентон, я щойно докладно пояснив вам ситуацію. Його світлість прийняв таке рішення, і нам із вами нема про що сперечатися.

— А вам не здається, що звільняти Рут і Сару з такої причини просто не по-людськи? Я такого не підтримуватиму. І не збираюся працювати в домі, де таке виробляють.

— Прошу вас, міс Кентон, не нервуйтеся і поводьтеся так, як личить особі у вашому становищі. Справа дуже проста й зрозуміла. Якщо його світлість бажає, аби певних працівників було звільнено, тут нема про що сперечатися.

— Попереджаю вас, містере Стівенс, я в такому домі не працюватиму. Якщо моїх дівчат виженуть, я піду слідом за ними.

— Не чекав я від вас такої реакції, міс Кентон. Думав, вам не треба пояснювати, що ми служимо не власним примхам і сентиментам, а бажанням нашого господаря.

— Повторюю, містере Стівенсе: якщо ви завтра звільните моїх дівчат, то візьмете гріх на душу, а я тут же піду геть.

— Міс Кентон, хочу сказати, що вам навряд чи варто висловлюватись про такі важливі речі. Нинішній світ заплутаний і підступний. Нам із вами не під силу зрозуміти багато всього, природу євреїв зокрема. Тоді як його світлість, не побоюся цього сказати, обізнаніший у цій справі і знає, що для нас найкраще. А тепер я справді мушу йти. Ще раз дякую за какао. Завтра о пів на одинадцяту. Пришліть до мене, будь ласка, обидвох покоївок.

Як тільки покоївки переступили вранці поріг моєї комірчини, я відразу зрозумів, що міс Кентон уже про все їм розповіла, бо обидві плакали. Я пояснив їм ситуацію так коротко, як тільки міг, наголосивши, що вони добре працювали й отримають хороші рекомендації. Наскільки я пригадую, вони не промовили жодного слова за всю нашу зустріч, що тривала хвилини три або чотири, і пішли так само у сльозах.

Кілька днів після їхнього звільнення міс Кентон трималася зі мною вкрай прохолодно. А часом доволі грубо, навіть у присутності підлеглих. І хоч ми далі зустрічалися вечорами за какао, наші розмови стали короткі й неприязні. Коли за два тижні не з’явилося й знаку, що вона збирається вгамуватись, я, цілком природно, почав втрачати терпець. І під час однієї такої зустрічі іронічно зауважив:

— Я сподівався, міс Кентон, що ви до цього часу повідомите про свій намір звільнитися, — посміхнувся я.

У мене була надія, що вона таки подобрішає, скаже у відповідь щось примирливе — і ми забудемо про той епізод. Але міс Кентон тільки глянула суворо й мовила:

— Мій намір нікуди не зник, містере Стівенс. Просто я мала стільки справ, що не було на це часу.

Тоді я, чесно кажучи, трохи захвилювався, що вона справді доведе справу до кінця. Але минав тиждень за тижнем, а вона ні словом не прохопилася про звільнення з Дарлінґтон-Голлу. Коли наші стосунки поступово потеплішали, я час від часу кепкував із неї, нагадуючи про її погрози. Скажімо, одного разу ми розмовляли про великий прийом, що мав відбутися в маєтку, і я сказав: «Звісно, припускаючи, міс Кентон, що ви до того часу нас не покинете». Хоча після того інциденту минуло кілька місяців, мої слова змусили її замовкнути — та, мабуть, більше із сорому, ніж зі злості.

Зрештою той випадок відійшов у минуле. Втім, десь за рік після звільнення покоївок він знову виринув на поверхню — цього разу востаннє.

Розмову почав сам лорд Дарлінґтон одного пообіддя, коли я подавав чай у вітальні. Дні, коли місіс Керолін Барнеф мала вплив на його світлість, уже минули — леді взагалі перестала навідуватись до Дарлінґтон-Голлу. До того ж варто сказати, що на той час його світлість обірвав усілякі зв’язки з «чорносорочечниками» — після того як побачив справжню гидку сутність тієї організації.

— Стівенсе, — звернувся він до мене, — я вже давно збирався з вами поговорити. Про той випадок, що стався торік. З єврейськими покоївками. Пригадуєте?

— Звісно, сер.

— Мабуть, тепер їх уже не знайти, правда? Я погано з ними повівся і хотів би якось залагодити свою провину.

— Я подбаю про це, сер. Але маю сумнів, що нам вдасться з’ясувати, де вони тепер.

— Спробуйте, може, якраз вдасться. Бо я шкодую, що так сталося. Я подумав, що цей діалог із його світлістю може зацікавити міс Кентон, і тому вирішив переповісти його їй, хай навіть вона знову розсердиться. Так я і вчинив того туманного пообіддя, коли зустрів її в альтанці, і мій вчинок мав дивні наслідки.

Пригадую, що коли я переходив по обіді через моріжок, надворі почав западати туман. Я піднімався до альтанки, щоб прибрати посуд, бо вранці його світлість чаював там із гостями. Ще не дійшовши до сходів, на яких колись перечепився і впав мій батько, я звіддалік побачив міс Кентон, яка ходила туди-сюди всередині альтанки. Коли я увійшов, вона вже сиділа в одному з плетених крісел і щось шила. Придивившись, я побачив, що вона зашиває подушку. Я узявся збирати поміж вазонів і плетених меблів тарілки й горнята. Ми обмінялися кількома ввічливими фразами й обговорили одну чи дві робочі справи. Відверто кажучи, перебувати в альтанці після стількох днів, проведених в чотирьох стінах, було дуже приємно, і ми не квапилися якомога швидше завершити свої справи. Імла підступала все ближче, затуляючи довколишній краєвид, а