Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

Вона болить мені. Бо я також знаю, що на суто людському рівні, невинність — це жорстокість, притаманна тарганові, властива процесу повільного помирання без болю; подолання болю — то найвища жорстокість. І я боюся цього, я надзвичайно моральна. Але тепер я знаю, що мені потрібна набагато більша сміливість: сміливість мати іншу мораль, настільки вільну, що я сама не розумію її й вона лякає мене.

— О, я не забула про тебе, найдавніший зі спогадів у моїй пам’яті. Я бачу тебе знову, як ти з’єднуєш електричні дроти, щоб полагодити розетку, з такою обережністю звіряючи позитивний і негативний полюси і так дбайливо ставлячись до речей.

Я не знала, що так багато навчилась від тебе. Чого я навчилась? Я навчилась спостерігати, як людина з’єднує електричні дроти. Я навчилася дивитися, як одного разу ти лагодив поламаний стілець. Твоя фізична енергія була твоєю найделікатнішою енергією.

— Ти був найстаршим з-поміж людей, яких я знала. Ти був монотонністю мого вічного кохання, а я цього не знала. Я сумувала за тобою так само, як нудьгую на свята. На що це було схоже? Це було, неначе вода, що стікає кам’яним фонтаном, і роки, розмежовані на гладкому камені, мох, напівпросякнутий потоком води, і хмара вгорі, і коханий чоловік, що відпочиває, і застигле кохання, було свято і тиша в польоті комарів. І таке досяжне теперішнє. І моя ще ледь знудьгована свобода, достаток, достаток тіла, яке не просить і не потребує.

Я не розуміла, як розпізнати, що то було ніжне кохання. Та мені воно здавалося нудним. Це дійсно була нудьга. Це був пошук із ким пограти, наче бажання заглибитися в повітря, увійти у глибший зв’язок з повітрям, повітрям, що не призначене для заглиблення, яке зрештою існує само собою.

Не знаю, я пам’ятаю, що це було свято. О, як же сильно тоді прагнула страждати: це відволікло б мене від того великого божественного вакууму, в якому я була з тобою. Я, богиня, що відпочиває; ти на Олімпі. Велика нудьга й позіхання від щастя? Віддаль за віддаллю і досі віддаль — достаток простору, який дарує свято. Те розгортання спокійної енергії я навіть не усвідомлювала. Той уже не спраглий поцілунок у відсторонене чоло коханого, що відпочиває, задумливий поцілунок уже коханого чоловіка. Це було національне свято. Підняті прапори.

Але спадала ніч. І я не могла витримати повільного перетворення чогось, що поступово перетворювалося на щось таке саме одноманітне, просто додаючи ще одну таку саму краплю часу. Пам’ятаю, я сказала тобі:

— У мене трохи болить живіт, — промовила я, дихаючи, як із якогось переситу. — Що робитимемо сьогодні ввечері?

— Нічого, — відповів ти, настільки мудріший за мене, — нічого, сьогодні свято. — Сказав ти, чоловік, що делікатно ставився до речей і до часу.

Глибока нудьга — як велике кохання — звела нас разом. І наступного ранку, дуже рано, світ став моїм. Крила речей були розкриті, вдень мало бути спекотно, це вже можна було відчути через свіжий піт тих, хто прокинувся після теплої ночі, як у лікарні, де хворі прокидаються досі живими.

Однак усе це було занадто тонким для моєї людської лапи. А я, я хотіла краси.

Але тепер у мене є мораль, яка обходиться без краси. Доведеться з ностальгією попрощатися з красою. Краса була для мене м’якою приманкою, вона була способом, в який я, слабка і поважна, прикрашала цю річ, щоб витримати її суть.

Але тепер мій світ — той, який я раніше називала потворним або одноманітним — для мене тепер ні потворний, ні одноманітний. Я гризла землю й їла підлогу, та пережила це, я витримала цю вакханалію, і через моральний жах від усвідомлення, що земля, погризена мною, так само відчувала задоволення. Моя оргія насправді народжується з мого пуританства: задоволення ображало мене, і від образи я шукала ще більше задоволення. Однак це мій теперішній світ, раніше я б радше назвала його жорстоким.

Бо те, що вода не має смаку — знущання, так само є знущанням відсутність кольору в шматку скла. Знущання, яке ще жорстокіше через те, що інертне.

Мій сьогоднішній світ — недосконалий, це світ великих життєвих труднощів. Тому що сьогодні я більше бажаю великого чорного джерела зірок, ніж саму зірку, я прагну джерела, яке завжди видається брудним, і є брудним і завжди незрозумілим.

Я з болем прощаюся і з красою дитини — прагну дорослого, примітивнішого, потворнішого, сухішого, складнішого, що став дитиною-зерном, яке не можна розгризти зубами.

О, і я також хотіла би впевнитись, чи зможу я зараз також обійтися без коня, що п’є собі воду, такого красивого. Також я не хочу бути чутливою, адже чутливість створює красу; і чи могла б я також обійтися без неба, що рухається в хмарах? І без квітів? Я не хочу красивого кохання. Я не хочу напівсвітла, я не хочу витонченого обличчя, не хочу виразного. Я хочу невиразного. Я хочу нелюдського в людині; ні, це не небезпечно, тому що людина наділена людським, так чи інакше, за це не треба боротися: прагнення бути людиною для мене звучить занадто красиво.

Я хочу відчувати матерію речей. Людство просякнуте гуманністю, ніби це потрібно; і ця фальшива гуманність заважає людині та її людяності. Існує щось більш широке, більш глухе, більш глибоке, менш добре, менш погане, менш красиве. Навіть якщо та річ також наражається на ризик перетворитися на «чистоту», потрапивши у наші грубі руки, грубі і повні слів руки.

Грубі і повні слів руки.

— Потерпи, коли я кажу, що Бог — не красивий. І це тому, що Він не є ні результатом, ні висновком, і все, що ми вважаємо прекрасним, часто відбувається лише тому, що воно вже звершилося. Але те, що сьогодні потворне, через століття буде вважатися красою, бо воно завершить один зі своїх циклів. Я вже не хочу, щоб коло зімкнулося.

Я вже не хочу, щоб коло зімкнулося, цикл, який насправді ніколи не закінчується, і це ми завершуємо його завдяки своєму бажанню; я вже не хочу насолоджуватися легкістю любові до того, що привабливе лише через те, що воно, вочевидь, завершене, і воно вже не лякає мене, і я оманливо привласнюю його — я, пожирателька, що раніше була красивою.

Я не хочу краси, я хочу ідентичності. Краса була б доповненням, і тепер мені доведеться обходитися без неї. У світі нема тяжіння до краси, і досі це радше б шокувало мене: у світі не існує естетичної площини, не існує