Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Шукач знову відчув у собі ту порожнечу, як ніколи гостро. Поглянув на Краммока, який сидів на брилі в оточенні дітей, і безумець усміхнувся йому, показавши жовті зуби. Покладати на такого всі надії навряд чи варто, та Шукач відчував, що вітер змінюється.

— Ми збіса сильно ризикуємо, — буркнув він. — А що, як Бетод наздожене нас і доб’ється свого?

— Тоді ми швидко побіжимо, хіба ні? — загарчав Доу. — Це ж війна. Як хочеш перемогти, треба ризикувати!

— Угу, — буркнув Мовчун.

Тул кивнув великою головою.

— Треба щось робити. Я прийшов сюди не для того, щоб дивитись, як Бетод сидить на пагорбі. Його треба звідти зняти.

— Зняти й відправити туди, де ми можемо за нього взятися! — докинув крізь зуби Доу.

— Однак вирішувати тобі. — Лоґен плеснув Шукача по плечу. — Ти отаман.

Він отаман. Шукач пам’ятав, як вони обрали його, зібравшись довкола могили Тридуби. Він мусив визнати, що однозначно волів би послати Краммока нахуй, а тоді розвернутися, піти назад і сказати Вестові, що вони так і не знайшли нічого, крім лісу. Та якщо вже тобі дали завдання, його треба виконати. Так сказав би Тридуба. Шукач протяжно зітхнув. Оте відчуття всередині здійнялося так високо, що його мало не вивертало.

— Гаразд. Але цей план не принесе нам нічого, крім смерті, якщо Союз не буде готовий виконати свою роль, і виконати вчасно. Ми передамо це Лютому й дамо знати їхньому ватажкові Бурру, що робитимемо.

— Лютому? — перепитав Лоґен.

Тул усміхнувся.

— Це довга історія.

Квіти й оплески

Джезаль досі не здогадувався, нащо мусив одягнутись у свою найкращу форму. Ця зараза була жорстка, мов дошка, й аж тріщала від позументу. Вона була створена для того, щоб стояти виструнчившись, а не для їзди верхи, і тому з кожним рухом коня боляче врізалася йому в живіт. Однак Баяз наполіг на ній, а відмовити цьому старому дурневі виявилося напрочуд складно, незалежно від того, мусив Джезаль командувати цим маршем чи ні. Зрештою, просто чинити так, як Баяз скаже, було явно простіше. Тож він їхав на початку довгої колони, потерпаючи від дискомфорту, постійно смикаючи себе за мундир і сильно пітніючи на яскравому сонці. Одне втішало: йому випала нагода подихати свіжим повітрям. Усі інші мусили ковтати куряву, яку він здіймав.

Болю йому завдало й те, що Баязові кортіло розвивати ті теми, які так сильно втомлювали Джезаля дорогою до краю світу й назад.

— …для короля надзвичайно важливо підтримувати позитивну думку підданців. А це не так уже й важко. Простолюд має скромні амбіції й задовольняється дрібними поступками. Справедливе поводження йому не потрібне. Йому треба просто думати, що з ним поводяться справедливо…

Джезаль зрозумів, що за якийсь час на бубоніння старого можна перестати зважати — так само, як можна ігнорувати постійний гавкіт старого пса. Він згорбився в сідлі й дав волю думкам. І куди ж їм було полинути, як не до Арді?

Він добряче влип, далебі. На рівнині все здавалося надзвичайно простим. Повернутися додому, одружитися з нею — і житимуть вони довго й щасливо. Тепер же, після повернення до Адуа, до могутніх людей і до старих звичок, усе щодня ставало складнішим. Не можна було так просто махнути рукою на ймовірну шкоду для його репутації й перспектив. Джезаль же полковник королівського полку, а тому потрібно тримати певну планку.

— …Харод Великий завжди поважав простих людей. Це не раз ставало запорукою його перемог над собі подібними…

Та й сама Арді набагато складніша у спілкуванні наживо, ніж у ролі мовчазного спогаду. На дев’яносто відсотків дотепна, розумна, безстрашна і приваблива. На десять відсотків лиха п’яниця-руїнниця. Кожна мить із нею була лотереєю, та, можливо, саме через це відчуття небезпеки між ними пролітали іскри, коли вони торкались одне одного, і в нього поколювало шкіру й пересихало в роті… Та й зараз, від самої думки про неї, поколювало шкіру. Джезаль іще ніколи, ніколи в житті не думав так про жінку. Звісно, це кохання. А що ж іще? Та чи достатньо кохання? Як надовго його вистачить? Шлюб — це ж, як-не-як, навіки, а вічність — це дуже довго.

Він хотів би підтримувати їхній нинішній роман, не такий уже й таємний, до нескінченності, та цей варіант розтоптав своєю знівеченою ногою той негідник Ґлокта. Ковадла, мішки, канали. Джезаль згадав, як оте біле чудисько накрило арештантові голову своїм мішком на громадській магістралі, і здригнувся. Проте він мусив визнати, що каліка має рацію. Джезалеві відвідини погано впливали на репутацію дівчини. А з іншими, як сказав колись Дев’ятипалий, треба поводитися так, як хочеш, щоб поводилися з тобою, подумав він. Але це, поза сумнівом, було збіса незручно.

— …хлопчику мій, ти взагалі слухаєш?

— Е? Гм… так, звісно. Харод Великий і так далі. Його велика повага до простих людей.

— Удавана, — пробурчав Баяз. — А ще він умів учитися.

Тепер вони наближалися до Адуа, полишивши сільськогосподарські землі й проминувши одне зі скупчень хиж, імпровізованих помешкань, дешевих заїздів і ще дешевших борделів, які виросли довкола кожної з брам міста й трималися дороги, мало не вирісши в окремі містечка. Пірнули у видовжену тінь стіни Казаміра, зовнішньої лінії оборони міста. Обабіч високої арки стояли двоє понурих вартових. Ворота, позначені золотим сонцем Союзу, стояли відчинені. Вони пройшли крізь темряву й опинилися на світлі. Джезаль кліпнув.

На бруківці за воротами зібралося чимало людей, які насували на дорогу з обох боків, хоча їх стримувала міська варта. Побачивши, як Джезаль в’їздить у ворота, люди всі як один радісно загукали. На мить він замислився: а може, його з кимось переплутали і насправді тут чекали когось дійсно важливого? Може, навіть самого Харода Великого. Проте невдовзі зауважив, що серед цього гамору повторюється прізвище «Лютар». Одна дівчина спереду кинула в нього квіткою (та загубилася під копитами його коня) і щось крикнула — що саме, він не розібрав, але її поведінка розвіяла всі Джезалеві сумніви. Всі ці люди зібралися заради нього.

— Що відбувається? — шепнув він Першому з-поміж магів.

Баяз усміхнувся так, ніби саме цього очікував.

— Гадаю, мешканці Адуа бажають відсвяткувати твою перемогу над бунтівниками.

— Та невже?

Джезаль скривився і мляво помахав рукою. Радісні вигуки стали помітно гучнішими. Коли вони ввійшли до міста і простору стало менше, юрба лише стала щільнішою. Люди розсіялися по вузеньких вуличках, визирали з вікон на перших поверхах і вище, кричали й раділи. Із балкона високо над дорогою полетіли ще якісь квіти. Одна квітка застрягла в сідлі, і Джезаль підібрав її й почав крутити в руці.

— І все це… для мене?

— Хіба ти не врятував міста? Хіба не зупинив бунтівників так, що з обох боків не пролилося жодної краплі крові?

— Але ж вони здалися без причини. Я нічого не зробив!

Баяз знизав плечима, вихопив у Джезаля з руки квітку й понюхав її, а тоді викинув і кивнув на компанію ремісників,