Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Вони, вочевидь, з цим незгодні. Просто тримай рота на замку й усміхайся. Це завжди гарний вибір.

Джезаль старанно слухався його поради, та всміхатися було непросто. Він не надто сумнівався в тому, що Лоґен Дев’яти­палий цього не схвалив би. Це ж явно ідеальна протилежність намаганням здаватися меншим, ніж насправді. Джезаль нервово роззирався довкола, впевнений, що люди раптом здогадаються, що він справжнісінька фальшивка, і на зміну квітам і захопленим вигукам прийдуть сердиті насмішки та вміст людських нічних ваз.

Однак цього не сталося. Радісні вигуки лунали далі, поки Джезаль і його довга колона вояків поволі просувалися районом Три Ферми. Із кожною пройденою вулицею Джезаль трохи розслаблявся. Йому мало-помалу почало здаватися, що він, найпевніше, справді досяг чогось вартого таких почестей. Замислився, чи не є він насправді безстрашним командиром, майстром переговорів. Почав думати: якщо мешканці міста бажають шанувати його як свого героя, відмовитися від цього буде грубістю.

Вони пройшли у ворота в стіні Арно й опинились у центральному районі міста. Джезаль випрямився в сідлі й випнув груди. Баяз відстав від нього, тримаючи шанобливу дистанцію й дозволяючи очолювати колону самому. Вони тупали широкою Мідлвей, перетнули Чотири Кути й наближалися до Аґріонта, а вигуки все наростали. Щось подібне він відчував після перемоги на Турнірі, хіба що працювати для цього тепер довелося значно менше, а чи так це вже жахливо насправді? Яка від цього може бути шкода? Хай буде проклятий Дев’ятипалий із його скромністю. Джезаль заслужив на таку увагу. Він начепив на обличчя променисту усмішку. Із самовдоволеною впевненістю підняв руку й помахав нею.

Попереду здіймалися великі мури Аґріонта, і Джезаль перетнув рів перед високою південною вартівнею, а тоді проїхав довгим тунелем до фортеці. Позаду нього лунко стукали копита й тупали чоботи бійців королівських полків. Він поволі здолав Алею Королів під схвальними поглядами видатних кам’яних монархів минулого та їхніх радників, пройшов між високих будівель, напхом напханих роззявами, й опинився на площі Маршалів.

Юрби обережно розставили обабіч величезного відкритого простору, залишивши посередині довгу смугу оголеного каменю. На тому її кінці було зведено широку трибуну з лавами й багряним навісом посередині, що вказував на присутність членів королівської родини. Від тутешнього гамору й блиску запирало дух.

Джезаль згадав, який тріумф улаштували маршалові Варузу, коли той повернувся після перемоги над гурками, згадав, як сам іще майже дитиною споглядав це круглими очима. Один раз побачив і самого маршала, який сидів на високому сірому коні, та ніколи не думав, що колись теж зможе проїхати на почесному місці. Правду кажучи, це й досі видавалося дивним. Він же, як-не-як, здолав купку селян, а не наймогутнішу країну Земного кола. Втім, навряд чи йому можна було судити, хто вартий тріумфу, а хто ні.

Тому Джезаль пришпорив коня, женучи його вперед, і їхав між рядами усміхнених облич, махаючи обома руками в повітрі, переповненому підтримкою і схваленням. Він побачив, що видатні люди Закритої Ради сидять у передньому ряду трибуни. Упізнав архілектора Сульта у блискучому білому одязі, верхов­ного суддю Маровію в похмурих чорних шатах. Був там і його колишній учитель фехтування, лорд-маршал Варуз, а зовсім поряд із ним — лорд-камергер Хофф. Усі аплодували, здебільшого з легким презирством, яке видалося Джезалеві доволі неґречним. Посередині, на високому позолоченому кріслі, сидів сам король.

Джезаль, який уже остаточно пристосувався до ролі героя-переможця, добряче смикнув за вуздечку, і його кінь став дибки, театрально б’ючи передніми копитами в повітрі. Джезаль зіскочив із сідла, підійшов до королівського помосту і граційно опустився на одне коліно, схиливши голову під лункі оплески натовпу й чекаючи на подяку від короля. Чи надто сміливо буде сподіватися на нове підвищення? Або навіть на власний титул? Раптом йому стало важко повірити, що не так давно він був змушений замислитися про тихе життя в невідомості.

— Ваша величносте… — почув він голос Хоффа й підвів погляд, не здіймаючи голови.

Король спав, міцно заплющивши очі й роззявивши рота. Якщо подумати, це не надто дивувало, бо найкращі роки короля вже давно минули, та Джезаль не зміг не образитися. Зрештою, король уже вдруге проспав мить Джезалевої слави. Хофф якомога непомітніше штурхнув монарха ліктем, але той не прокинувся. Хоффові довелося нахилитися до короля поближче й зашепотіти йому на вухо:

— Ваша величносте…

Він не сказав більше нічого. Король похилився вбік, його голова звісилася, і раптом він упав зі свого позолоченого крісла й розтягнувся на спині перед враженими членами Закритої Ради, наче кит на березі. Його шарлатова мантія розійшлась, явивши велику мокру пляму на штанях, а з голови звалилася корона, підскочила один раз і з дзенькотом покотилася по плитах.

Усі охнули, а одна дама в задніх рядах вереснула. Джезаль просто витріщився з роззявленим ротом на лорд-камергера, який гепнувся на коліна і схилився над ураженим королем. Минула одна мить тиші, на яку всі присутні на площі Маршалів затамували подих, а тоді Хофф поволі звівся на ноги. Його обличчя вже не було червоним.

— Король помер! — заволав він, і його голос відбився змученою луною від веж і будівель довкола площі. Джезаль зміг хіба що скривитися. Такий уже в нього талан. Тепер його ніхто не вітатиме.

Забагато ножів

Лоґен сидів на брилі за двадцять кроків від стежки, якою вів їх Краммок. Він, цей Краммок-і-Фаїл, знав усі, геть усі шляхи на Півночі. Так стверджували чутки, і Лоґен сподівався, що це правда. Йому не хотілося, щоб його привели просто до ворожої засідки. Вони прямували на північ, до гір. Сподівалися виманити Бетода з пагорбів до Високогір’я. Сподівалися, що союзники підуть за ним іззаду й заженуть його в пастку. Страх які великі сподівання.

День був спекотний і сонячний, і землю під деревами вкривали клапті тіні та смуги яскравого сонця, що ворушилися разом із гіллям на вітрі. Сонце прослизало крізь нього й раз у раз кололо Лоґена в обличчя. Щебетали й співали птахи, рипіли й шелестіли дерева, ширяли в нерухомому повітрі комахи, а трава в лісі була всіяна купками квітів, білих і блакитних. Таке воно, Північне літо — щоправда, Лоґенові все це настрій не покращувало. Літо — найкраща пора для вбивств, і він бачив значно більше смертей у гарну погоду, ніж у погану. Тому Лоґен тримав очі розплющеними, вдивлявся в дерева, уважно за всім пильнував і ще уважніше слухав.

Таке завдання дав йому Шукач. Залишатися на правому фланзі й постаратися, щоб жоден із Бетодових хлопців не підкрався до них, поки вони йтимуть цією козячою стежиною, розтягнувшись вервечкою. Лоґенові це цілком підходило. Так він залишався насторожі, тож ні в кого з його поплічників не могло виникнути спокуси посягнути на його життя.

Дивлячись, як люди тихо йдуть між дерев, неголосно перемовляючись і тримаючи зброю напоготові, він мимоволі почав згадувати різне. І добре, і погане. Правду кажучи, здебільшого таки погане. Тут один із бійців на очах у Лоґена відірвався від решти й попрямував до нього між деревами. На його обличчі виднілася широка й дуже товариська усмішка, та це нічого не означало. Лоґен знав достатньо людей, які могли замислювати вбивство й усміхатися. Він і сам так робив, до того ж