Читати книгу - "Місіс Делловей, Вірджинія Вулф"

— Згадала про Бортон, — сказала вона.

— На обіді був також Г’ю, — сказав Річард. А вона також з ним бачилася! Ну, він став геть нестерпним. Купував Евелін намисто, ще товстіший, ніж був, нестерпний телепень.

— І тут на мене найшло: «А я ж могла вийти за нього заміж», — сказала вона, думаючи про Пітера, що сидів тут у своїй краватці-метелику, із тим своїм ножиком, відкривав його, закривав. — Ну, як завжди, ти ж пам’ятаєш.

— Вони говорили про нього за обідом, — сказав Річард. (Але далі ніяк не наважувався сказати, що він її кохає. Тримав її руку. Ось це і є щастям, думав він.) Вони писали листа до «Таймс» від імені Мілісент Брутн. Г’ю хіба що на таке і здатний.

— А як там наша люба міс Кілман? — запитав він. Кларисі дуже подобалися троянди, спочатку вони тулилися докупи, а тепер самі собою розпишнилися.

— Присунула зразу після обіду, — сказала вона. — Елізабет уся почервоніла. Зачинилися. Мабуть, моляться.

Господи! Йому таке геть не подобалося, але воно минеться, якщо їх не чіпати.

— У своєму макінтоші і з парасолькою, — сказала Клариса.

Він так і не наважився сказати: «Я кохаю тебе», — але він тримав її руку. Це і є щастям, справжнім щастям, думав він.

— Але чому я маю на свій прийом збирати всіх зануд Лондона? — сказала Клариса. Коли влаштовує прийом місіс Маршем, то хіба вона для неї запрошує гостей?

— Бідолашна Еллі Гендерсон, — сказав Річард, дуже дивно, що Клариса аж настільки переймається своїм прийомом, подумав він.

Але Річард навіть не звернув уваги на прибрану вітальню. Ага, що він хотів сказати?

Якщо вона так журиться своїми прийомами, то він заборонить їй надалі їх влаштовувати. Невже шкодує, що не вийшла заміж за Пітера? Але він має йти.

Йому треба йти, сказав він, підводячись. Якусь мить він іще стояв, немов хотів щось сказати; і вона дивувалася — що? Навіщо? Ось троянди.

— Якийсь комітет? — запитала вона, і він відчинив двері.

— Вірмени, — сказав він, а можливо, «бушмени».

У людей є гідність, усамітнення, навіть між чоловіком і жінкою — прірва; і ти мусиш брати це до уваги, думала Клариса, дивлячись, як він відчиняв двері; з нею і сама не хочеш розлучитися, і не забереш її від чоловіка проти його волі, не втративши водночас власної незалежності, своєї самоповаги — чогось, зрештою, безцінного.

Він повернуся з подушкою і стьобаною ковдрою.

— Після обіду годинку поспати, — сказав він. І пішов.

Так на нього схоже! Казатиме: «Після обіду годинку поспати» до кінця світу тільки тому, що колись їй приписав таке лікар. Він — весь у цьому, розуміє все, що сказав лікар, у буквальному сенсі; частина його божественної, святої простоти, якої немає стільки ні в кому іншому; тож він бувало йшов і займався своїми справами, а вони з Пітером поринали в безглузді суперечки. Він уже, мабуть, на пів шляху до палати громад, де його чекають вірмени чи бушмени, умостив її на канапі обличчям до троянд. І люди скажуть: «Клариса Делловей геть розпестилася». Їй більше подобалися троянди, ніж вірмени. Гнані, скалічені, закляклі жертви жорстокості й несправедливості (вона чула, як Річард про це не раз казав) — ні, вона нічого не почуває до них, бушмени вони чи він казав вірмени? Ох, як їй подобаються троянди (це ж бо не шкодить вірменам?) — єдині квіти, милі її серцю навіть зрізані. А Річард уже доходив до палати громад, може, вже й у своєму комітеті, цілком її заспокоївши. Але ж ні, на жаль, не зовсім заспокоїв. Він так і не зрозумів, чому вона не запросила Еллі Гендерсон. Гаразд, вона, звичайно, зробить усе так, як він хоче. Коли він уже приніс подушки, то вона трохи собі полежить… Але чому, чому їй раптом із якихось незрозумілих причин стало так сумно? Ніби загубила в траві перлину чи діамант і розгортає високі стебла дуже обережно, туди-сюди, скрізь шукає і все марно, але нарешті виявляє коштовність біля самих корінців, так і вона перебирала в пам’яті — те й те; ні, не тому, що Саллі Сітон казала, ніби Річард ніколи не потрапить до кабінету міністрів, бо він птах не того польоту (пригадалося їй); та ні, нехай собі каже; і не через Елізабет із тією Доріс Кілман, це вже точно. Мала відчуття, якесь неприємне відчуття, що з’явилося сьогодні дещо раніше; щось там таке Пітер казав, що мало стосунок до смутку, який найшов на неї в спальні, коли вона знімала капелюшок, а Річард також щось сказав, і їй стало навіть іще сумніше, але що ж він таке сказав? Ось троянди він приніс. Її прийом! Ось що! Її прийом! Обидва причепилися до неї із тим прийомом, геть несправедливо, геть незаслужено. Саме так! Саме так!

Ну, і як вона захищатиметься? Тепер, коли дісталася до причини смутку, ураз звеселіла. Вони думають, або Пітер принаймні, що вона отримує задоволення від виставляння себе напоказ, що їй подобається збирати навколо себе знаменитостей, гучні імена, словом, вона снобка. Ну, Пітер саме так, може, і думав. Річард просто вважав, що нерозумно з її боку мати замилування у всіляких турботах, коли хвилювання шкодить її серцю. Це несерйозно, думав він. І обидва помилялися. Що їй подобалося, так це — життя.

— Ось заради чого я це й роблю, — сказала вона, промовляючи вголос, до життя.

Оскільки вона лежала на канапі, усамітнена, від усіх вільна, то присутність життя, яке вона так сильно і настільки явно відчувала, виявлялася фізично; було зодягнене у вуличні звуки, осяяне сонцем, із гарячим віддихом, шепітне, воно заходилося ворушити шторами. А що, коли Пітер скаже: «Ну, так, але твої прийоми — який сенс у твоїх прийомах?» — і все, що вона зможе відказати (без сподівань на чиєсь розуміння): «Це — офірування», що звучить надзвичайно туманно. Але хто такий Пітер, аби стверджувати, ніби життя є звичайним плаванням під вітрилами? Той Пітер завжди закоханий і завжди не в ту, що треба. А твоє кохання, чим воно є? — може вона в нього запитати. І вона знає його відповідь: це найважливіша річ на світі, жодна жінка не спроможна цього збагнути. Ну що ж, дуже добре. Але чи може якийсь чоловік збагнути те, що каже вона? Про життя? Вона собі навіть не уявляє, аби Пітер чи Річард зайнялися влаштуванням прийому без видимих на те причин.

Але якщо поринути глибше й не зважати