Читати книгу - "Погода, яка змінила світ"

Дещо дивним є факт, що ґренландські колоністи відмовилися від споживання риби. Археологічні дослідження поселень указують на те, що вікінги споживали тюленів у великій кількості, але рибою навіть не переймалися. Це з огляду на те, що води навколо Ґренландії напрочуд багаті рибою. Точнісінько, як води довкруж Ісландії, проте на тому острові риба стала звичним харчовим продуктом аж у XVI столітті. Якось навіть трохи містично. У період занепаду це могло з легкістю стати фатальною помилкою ґренландської колонії.

Занепад, так-так, уже близько. У 1424 році з Ґренландії до Ісландії надходить останній лист. Утім, у ньому ні слова про шторм, холод, хвороби чи голод. Чи хоча б про вторгнення скрелінґів. Нічогісінько, що вказувало б на близький кінець. Зовсім навпаки: у листі йшлося про весілля, яке відбулося у церкві, що розташована на північний схід від Какартоку на південному заході. 14 вересня 1408 року Торстейн Улафссон одружився із Сіґрід Бйорнсдоттір. Про це йдеться в останньому листі, який зовнішній світ отримував із колонії вікінгів у Ґренландії.

Що трапилося потому? Нам відомі лишень підтверджені археологічними розкопками дані. Дослідження скам’янілого пилку, взятого з Естербюґдену, свідчать про те, що на цій території спершу росла береза та верба. Після прибуття вікінгів флора в місцевості перетворилася на пасовища для худоби. Проте невдовзі, десь у середині XV століття, місцина знову поросла вербами та березами, судячи з усього, через те, що луки покинули, а популяція поселення скоротилася.

Чи зумовили зникнення колонії конфлікти з інуїтами, або, як нормани їх називали, скрелінґами? Більшість дослідників так не вважає. Знахідки свідчать про відносно мирне співжиття двох народів. Нормани та інуїти могли навіть подеколи обмінюватися товарами.

Інуїти культури Туле, які жили на північному заході на початку колонізації Ґренландії вікінгами, з часом, як уже мовилося, розселювалися вздовж східного узбережжя острова. Представники культури Туле, очевидно, дістались Естербюґдену десь у XV столітті. Можливо, почалася боротьба за кращі мисливські угіддя. Втім лишень поодинокі рядки анналів історії свідчать про прямі сутички вікінгів та інуїтів. Інуїтські джерела також замовчують ворожість такого штибу.

Бракує передовсім археологічних доказів. На знайдених скелетах колоністів відсутні, наприклад, будь-які ознаки пошкоджень, зумовлених насильницькими конфліктами. Загалом, усе вказує на те, що контакти між двома народами були обмеженими та тимчасовими.

Є й інша група людей, яка могла створити проблеми для ґренландських вікінгів, – пірати. Колонія скандинавів була невеличкою та доволі беззахисною, тож точно приваблювала піратів, британських зазвичай, що вешталися хвилями Північної Атлантики. Відомо, що часом вони з’являлися в Норвегії та Ісландії. Розбійники не тільки крали всі цінності, на які тільки натрапляли, а й часом брали людей у рабство. Про піратський візит може свідчити брак знайдених срібних виробів у церковних руїнах норманських поселень (чи бодай у старих поселеннях інуїтів). Декілька церков, судячи з усього, згоріли дотла.

Одна інуїтська легенда, приміром, описує, як пірати три роки поспіль нападали на колонію вікінгів. Інуїти прихистили біженців, урятувавши п’ятьох жінок і кілька дітей. Цю саґу розповіли норвезькому місіонерові та купцю Нільсові Еґеде (синові Ганса Еґеде) у XVIII столітті.

Утім жодних доказів, які свідчили би про напади піратів на ґренландських вікінгів, археологи не віднайшли. Хоча було б трохи іронічно, якби виявилося, що за цим усім стоять пірати. Вікінгів тоді перемогли їхньою ж зброєю, так би мовити.

Урешті існує ймовірність, що колонія вимерла через інфекційні захворювання. Чорна смерть, яка скоротила населення Європи майже вдвічі в середині XIV століття, може стати добрим цапом-відбувайлом. Але ця епідемія до Ісландії не дісталася. Щоправда, чума лютуватиме Ісландією у 1402–1404 роках, винищивши майже половину населення острова. Якщо мор потрапив до Ґренландії, то це могло стати останньою краплею для невеличкої й уразливої колонії. Навіть якщо так і сталося, доказів ми не маємо. Жодних масових поховань, на кшталт європейських заховань жертв чуми, у Ґренландії не знайдено. Жоден знайдений скелет інфекцією не вражений. Уважається, що населення колонії взагалі мало відносно добре здоров’я, навіть на аліментарні захворювання, зумовлені однобічним раціоном, хворіло вкрай рідко.

Хоча ґренландські поселенці й не хворіли, це не можна сказати про хвороби їхніх тварин. Смертельна епідемія могла вразити свійських тварин і зумовити доленосні наслідки для їхніх хазяїв. Проте археологічних доказів цьому теж немає.

Щодо зникнення колонії існує й напрочуд прозаїчне припущення. У 2012 році команда дансько-канадських учених провела ізотопний аналіз низки скелетів вікінгів. Результат показав, що ближче до часу зникнення раціон колоністів складався майже винятково із тюленів. 50–80 відсотків поживних речовин вікінги отримували із м’яса тюленів, що радше нагадує харчові звички інуїтів. Наїстися тюленів колоністи могли по самісіньке горло. Нільс Люннеруп, судово-медичний антрополог, підбив підсумки дослідження таким твердженням: «Нічого не вказує на те, що нормани зникли через природну катастрофу. Їм радше набридло їсти тюленів у чорта на задвірках».

Звідки вчені про це дізналися? Досліджуючи скелети в Ґренландії, експерти дійшли висновку, що вікінги покинули острів без шуму й пилу. Серед померлих у той час молодих жінок було менше. Це може свідчити про те, що в Ґренландії почалася міграція із сільської місцевості, точнісінько як у Європі. Молоді, а надто жінкам набридло жити у пустелі з довгими морозними ночами, споживаючи тюленяче м’ясо на сніданок, обід і вечерю. Молодь рвонула до міста.

Наприклад до Норвегії, де після чуми кількість працездатного населення скоротилась і бракувало робочої сили. У Ґренландії ж кар’єрні перспективи були туманними: економіка почала занепадати після спаду попиту на ґренландські бивні моржів. Працювати ніде. Торгувати нічим. Пором не ходить, бо крига скувала морське сполучення. Жоднісіньких імпортних товарів із закордону – навіть сіллю не посиплеш те нескінченне тюленяче м’ясо. М’ясо, яке до того ж стає все складніше та небезпечніше дістати.

Молоді набридло жити на селі! Захопливе й не надто переконливе пояснення. Проте, якщо цьому вірити, то, мабуть, можна перестати затримувати подих в очікуванні на остаточну правду.

Запитуючи, куди поділася ціла колонія людей, не варто забувати одну просту річ: зрештою йдеться не про величезну кількість осіб. Населення ґренландської колонії ніколи не перевалювало за 5000. П’ять тисяч людей – утричі більше вміщає стадіон середніх розмірів. Насправді ж це не так уже й багато.

Цього забракне, аби побудувати й підтримувати ціле селище у богом забутому місці, до того ж просто посеред Малого льодовикового періоду.

Річ у тім, що це може бути ймовірною причиною вимирання колонії, – відсутність зайвої пари рук. Виживати на Ґренландії – дуже трудомісткий процес, а надто, зважаючи на звичні скандинавам методи. Коли погода