Читати книгу - "Погода, яка змінила світ"

почала погіршуватися, стало лишень складніше. Хто б із нас не мріяв жити деінде за таких умов? Трохи схожі думки мають жителі сучасної Північної Африки, мріючи про перебування у Європі. Через посуху батьківщина не може запропонувати кожному їжу чи надію на світле майбутнє. А нам не треба багато часу, щоб почати їм за це докоряти.

Утім повернімося до ґренландських вікінгів. П’ять тисяч осіб далеко на периферії – деякі пороми Середземного моря перевозять стільки пасажирів – із легкістю потонули у штормах і потрясіннях історії. Аби стерти колонію з літописів і свідомості, багато не потрібно. А тоді хтось, через кілька віків, раптово вигукує: «Точно, так-так, ґренландські вікінги! Куди вони поділися?»

Трохи іронічно, що інтерес до долі норманської колонії прокинувся разом із кліматичними змінами, що можуть назавжди унеможливити пошуки істини. Цього разу потепління. Органічні рештки, залишені після себе норманами, як-от кістки та залишки одягу, кількасот років лежали недоторканими та добре збереженими у вічній мерзлоті Ґренландії. А сьогодні через глобальне потепління замерзла земля почала швидко розмерзати й сліди вікінгів один за одним стираються і зникають назавжди. «Щойно ми нарешті отримали нові, фантастичні технології для вивчення матеріалу», – сумно констатують дослідники.

Треба ще у кількох словах пояснити, чому вікінги не затрималися надовго в Новому Світі, наступному логічному кроці далі на захід.

Існують же докази їхньої присутності у тамтешніх краях. Лейф Ерікссон, син Еріка Рудого, десь у 1000 році вирушив на захід із Ґренландії, де за дорученням норвезької корони мав навертати місцевих у християнство. Спершу Лейф досягнув Баффінової Землі або, як він її назвав, Геллуланд, «край пласких каменів», адже саме їх вікінг і побачив. Його плавання продовжується вздовж лісистого узбережжя, що дістало від нього назву Маркланд, «лісистий край». Сьогодні це півострів Лабрадор. Потому він сходить на землю в зеленому краї, який називає Вінланд, що древньоскандинавською означає «пасовище» або «край винограду», на честь лоз винограду, що росли там. Тамтешній клімат виявляється приємним, а річки повні риби, тож Лейф і його поселенці будують торф’яні будинки й перезимовують у Вінланді. Проте в будь-якому разі після цього Лейф повертається до Ґренландії, де переймає у спадщину садибу свого батька, Браттаглід.

Точне розташування знайденого Лейфом Ерікссоном Вінланду нікому не відомо. Можливо, його треба шукати на території сучасної канадської провінції Ньюфаундленд, а можливо, значно південніше.

Після Ерікссона Вінланд досліджуватимуть ще кілька шукачів пригод. «Саґа про ґренландців» і «Саґа про Еріка Рудого» трохи це описують, хоча деталі в них не зовсім сходяться. У будь-якому разі, брат Лейфа, Торвальд, двома роками пізніше попливе до Вінланду, але його вб’ють скрелінґи (індіанці).

Близько 1010 року ісландець Торфін Карлсефні йде слідами Ерікссонової експедиції. Торфін разом із близько 140 супутниками засновує невеличке селище у Вінланді, привізши із собою, серед іншого, худобу. Там дружина Торфіна, Ґудрід, народжує йому сина, Сноррі, який став першим європейцем, народженим у Новому Світі. Втім життя колонії тривало не довго, тому що вікінги й скрелінґи /індіанці не домовилися, так би мовити, тож Торфін із родиною повертається до Ісландії.

Лейф Ерікссон відкриває Америку. Фрагмент картини Крістіана Кроґа, написаної ним у 1893 р.

У Ньюфаундленді знайшли залишки поселення, у Л’Анс-о-Медовз. Це може бути місцем, де поселився Торфін, утім, точно сказати ніхто не може. Попри зусилля багатьох шукачів, жодних істотніших слідів присутності норманів у Північній Америці не виявлено.

Старі саґи більше не розповідають про значні спроби норманів осісти у Вінланді. Деякі вчені припускають, що в цьому напрямку вирушили колоністи, покинувши Ґренландію: до Вінланду і далі на південь. Але спробуйте це довести.

Можливим поясненням є те, що нужденному народові бракувало такого собі величезного поселення. Ґренландська колонія марніла, а на батьківщині в Скандинавії ніхто не горів бажанням почати нове життя на іншому боці океану.

Усьому свій настає час, а час норманів зупинив свій лік у Новому Світі. Або ж Новим він іще не став: умов для заснування поселення у тамтешніх краях на той момент просто не існувало.

Нам залишається, звісно, лише гадати: а що, якби умови були інакшими? А що, якби Малий льодовиковий період не перервав норманську експансію на захід? Невже столиця США називалася б не Вашингтон, а Ерікссон? Навряд чи. Напрочуд багатьом речам довелося б дуже сильно змінитись у такому разі. Вести корабель вздовж Сени та красти срібло – це одне, а от завоювати цілий континент – це зовсім інше. Нормани не мали ані ресурсів, ані бажання чи можливості для чогось такого.

Хоч би як вправно вікінги розмахували своїми сокирами, їхні шанси проти незмірної кількості північно-американських тубільців близькі до нуля. За підрахунками, до Колумба в Новому Світі проживало 50 мільйонів осіб. Швецію в 1000 році замешкувало близько 400 000 осіб.

Окрім того, це не в їхньому стилі. Вікінги ніколи не були завойовниками, як іспанські конкістадори чи британці зі своєю імперією. Вікінги були радше пройдисвітами, фермерами та купцями зі схильністю до піратства.

Після охрещення найлютіший бойовий дух норманів, схоже, вивітрився, адже необхідність битися за місце за столом у Вальгаллі зникла. Доба вікінгів просто добігла кінця, а разом із нею – та із погіршеним кліматом – шлях на захід закрився.

Ось тут я хотів би додати коротенький епілог до цього розділу. Надворі 1728 рік, допіру в морі неподалік Абердина, що в східній Шотландії, помітили дивне видіння. Щось, схоже на верхню частину людського тіла, ковзнуло поверхнею води на відносно великій швидкості. Рухалося до гирла шотландської річки Дон, що впадає в Північне море, та запливло в неї.

Коли видіння наблизилося до берегів річки, місцеві побачили чоловіка, що сидів у дивовижному, довгому та вузькому човні – каяці, обтягненому шкірою тюленя. Веслувальник наче з хреста знятий. Шотландці швидко виймають його із човна й роблять усе, аби його виходити, втім, чоловік помирає за три дні. Єпископ Френсіс Ґастрель, який приїхав із візитом зі Стретфорду-на-Ейвоні, у своєму щоденнику написав, що «чоловік був повністю покритий волоссям і розмовляв невідомою ні для кого мовою».

Історію про вторгнення ескімосів у Шотландію легко можна назвати місцевою байкою, але човен завдовжки шість із половиною метрів і завширшки шістдесят сантиметрів, «Бельгельвійський каяк», і досі виставлений на огляд у музеї Абердинського університету. В експозиції музею також зберігаються весло, гарпуни й рибальські снасті, які чоловік віз у каяці. Це судно згодом ідентифікували як типовий західно-ґренландський каяк, який використовують тамтешні інуїти.

Бельгельвійський весляр, окрім того, був не єдиним у своєму роді. У Шотландії таких людей називали «the Finnmen», фін, або фінляндець, вважаючи, що рибалки прибули –