Читати книгу - "На уламках щастя, Дана Лонг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У натовпі серед гостей ми, нарешті, помічаємо мого дядька, і Рома тягне мене в той бік.
– Вірочка, як же я радий тебе бачити, – дядько обіймає мене.
– Дядьку Богдане, я теж дуже рада бачити тебе. Як твоє самопочуття?
– Та що зі мною буде, повалявся в лікарні трохи, та й утік звідти.
– Ви поки тут поспілкуйтеся, а я відійду ненадовго. Потрібно терміново переговорити з однією людиною, – Рома з силою стискає мою руку і багатозначно дивиться в очі.
Я не подаю виду, що мені боляче, хоча, якщо чесно, подумала, що він мені пальці зламає. Я киваю у відповідь і проводжаю його поглядом. Коли Рома ховається серед натовпу, я переводжу погляд на дядька і бачу, як той радісно посміхається.
– Дядьку, вибач, що жодного разу не відвідала тебе в лікарні.
– Нічого страшного, Вірочка. Рома попередив мене, що ти трохи прихворіла і погано почувалася, тому не могла прийти. Тож усе гаразд.
Ми ще трохи спілкуємося з ним на нейтральні теми. Серед гостей я бачу Віолу. Вона теж помічає мене, але всіляко уникає дивитися мені в очі. Мабуть, совість мучить, якщо, звісно, вона в неї є.
Взявши келих у офіціанта, що проходив повз, я неспішно роблю ковток шампанського і стикаюся поглядом з людиною, яку вже й не сподівалася ніколи побачити, але про яку думаю щоночі.
За десять метрів від мене стоїть Андрій. Спочатку я його навіть не впізнала. Він укоротив свою бороду і тепер сильно відрізнявся від того чоловіка, з яким я познайомилася в тому будиночку в селищі.
Його похмурий погляд спрямований на мене. Трохи розгубившись, я думаю підійти до нього, але вчасно зупиняю себе. Ні, не можна! Якщо Рома побачить нас удвох, то буде біда. Але й тут стояти під тягарем його сердитого погляду, я теж не можу, тому не вигадую нічого кращого, як розвернутися і вибігти з бенкетного залу.
Сховавшись за дверима дамської кімнати, я притискаюся спиною до стіни і переводжу подих. Намагаючись вгамувати серце, що шалено калатає, підходжу до умивальника, змочую долоні в холодній воді й обережно притискаю їх до свого палаючого обличчя.
«Що він тут робить? Як сюди потрапив? Раніше я не бачила його серед друзів і колег мого дядька. Сподіваюся, що він не друг Роми, інакше це кінець».
Постоявши так ще трохи часу, я вирішую вийти зі свого укриття. Не буду ж я ховатися в туалеті весь вечір.
Обережно визирнувши в коридор, і не помітивши нічого підозрілого, сміливо виходжу і зачиняю за собою двері. Я прямую в бік банкетного залу, як раптом мене хтось хапає за руку і різко смикає на себе. Я розвертаюся і зустрічаюся поглядом з карими очима.
– Ну, здрастуй Віра, – хрипкий голос Андрія піднімає в мені хвилю збудження і страху одночасно.
– Андрію... що ти тут робиш? Ти працюєш на мого дядька?
– Що? – він відпускає мою руку і здивовано дивиться на мене.
– Богдане Юрійовичу, мій дядько...
– Ні, я не працюю на твого дядька. А ти, я дивлюся, з чоловіком своїм прийшла.
– Я все поясню.
– А чи потрібно? Не обтяжуй себе, Віро. Не варто нічого пояснювати, усе і так зрозуміло. Хочеш влаштуватися якнайкраще в житті, а в цій справі всі засоби хороші, чи не так? Звичайна повія, що стрибає з одного члена на інший, у пошуках більшої вигоди для себе.
– Не треба... не кажи так. Ти багато чого не знаєш...
– Та я й знати нічого не хочу. Усе, що мені потрібно було, я вже побачив, а на решту мені начхати.
– Андрію, я прошу тебе, вислухай мене, – очі наповнюються сльозами.
– Що тут відбувається?! – раптово за спиною лунає голос Роми.
Андрій дивиться мені за спину і напружується.
– Усе гаразд, я просто поцікавився в дівчини, де я можу знайти Богдана Юрійовича.
Рома підходить ближче і хапає мене за талію, з силою притиснувши до себе.
– Він у банкетному залі, там же де й був.
– Дякую за допомогу, – Андрій дякує Ромі і, кинувши наостанок короткий погляд на мене, іде.
Мені хочеться закричати, зупинити його, розповісти про все, але він, найімовірніше, просто посміється мені в обличчя і піде. А мені потім ще з Ромою в одній машині їхати. І щось мені підказує, що до дому я можу не доїхати. Тому я вирішую нічого не робити, а залишити все як є. Нехай думає, що я повія. Головне, щоб Рома не дізнався про наш зв'язок, інакше Андрія може спіткати та сама доля, що й Мирона. А цього я вже не переживу.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На уламках щастя, Дана Лонг», після закриття браузера.