Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Чоловік театрально похилив голову:

– Проси, що хочеш!

– Оце, розмова! – Оксана у захваті аж в долоні заплескала. – Флейту з палісандра мені привезеш! – вже суворим тоном додала вона.

– Знайду найкращу, – посміхнувся Олекса. – Ходім до картини: треба відкрити канал, щоб ти могла вийти з нею на зв’язок без моєї допомоги.

Дівчина поморщилась:

– А чогось дрібнішого, що б належало їй, в тебе нема?

– Пробач, ще не встиг «поцупити», тож, доведеться через її роботу.

Вони віднесли картину в кабінет Андрія й встановили її на мольберт. Олекса став навпроти, поклав руку на центр малюнка й зімкнув повіки. Через деякий час його свідомість чітко відтворила образ Ірени, що накладала мазки на свою роботу. Він почав розвертати образ й переносити його на картину, аж допоки ті не злились воєдино. Після цього він торкнувся пальцем центру сонячного сплетіння дівчини, й в тому місці з’явилась невеличка сяюча цятка, що поступово розрослась до виру розміром з блюдце. Олекса повів руку на себе, й з виру потяглась промениста нитка.

– Ти її бачиш? – не розплющуючи очей звернувся він до Оксани.

– Так, – пролунало поруч.

– Тримай.

Внутрішнім зором чоловік бачив, як потяглась до нитки дівоча долоня, й сяюча цівка всоталась в її центр.

– Готово, – задоволено видихнула дівчина.

– Добре, – нарешті відчув хоч якусь врівноваженість Олекса. – Оксанко, – він поглянув на неї зі смутком в очах, що аж потьмяніли, – прошу: заспокой її зараз, поки в її голову й справді якісь дурниці не навідались. В мене недобре передчуття. Будь ласка.

Обличчя дівчини являло собою чудернацьку суміш емоцій: докору та співчуття одночасно. Вона похитала головою й посміхнулась, бризнувши задерикуватими іскрами з очей:

– Йди вже, безголове створіння! Андрію лиш скажи, щоб не відволікав мене деякий час. Почну одразу, щоб контакт не переналагоджувати, – погодилась вона.

– Ти – найкраща! – чоловік поцілував її у скроню. – З мене дві флейти!

Та тільки сміхотнула:

– Гадаєш, на двох одразу я гратиму краще?

Олекса загадково усміхнувся:

– А це ми побачимо.

***

Ірена влетіла у квартиру, немов фурія, пронеслась повз матір та впала на диван у своїй кімнаті. Дарина вже бачила подібне й нічого доброго те не віщувало: з ранку донька вилетіла окриленою, а на вечір повернулась вже з підбитими крилами. Жінка набрала повітря у легені – якомога більше – й пішла до неї.

«Чому люди не можуть завше поводитись, як люди? Й чому Ірені постійно дістається? Коли ж це закінчиться?!»

Мати увійшла в прочинені двері й присіла поруч з донькою:

– Що сталось? – торкнулась вона її плеча, лагідно погладжуючи його.

– Все, як завжди, – глухо процідила та. – Твій любий світ, – тон став злим, – черговий раз продемонстрував мені, чого я варта в ньому.

– А конкретніше?

– Конкретніше?! – Ірена підкинулась, сиплючи блискавками з очей на всі боки. – Конкретніше я ще раз переконалась, що чоловіки – просто…, – вона затнулась, підбираючи слова, – просто – с-сволота!

– Я так розумію: твій новий знайомий щось утнув?

Дівчина аж кулаки стиснула:

– Утнув?! Він…, – скреготнула вона зубами, – він змусив мене його поцілувати!

В матері й повітря забракло, хоч би скільки вона його набрала перед цим:

– Що?! Силоміць?!

Зсередини в Ірени все кипіло, парувало й норовило вибухнути:

– Ні, матусю, – ошкірилась вона, – він працював філігранніше: просто навіяв мені це бажання.

Декілька хвилин жінка просто кліпала очима, перетравлюючи почуте.

– Він – гіпнотизер? – нарешті спромоглась вона промовити.

– Якщо ти про хилитання різних блискучих дрібничок поперед очима пацієнтів, то – забудь! Цьому типові подібне ні до чого. Він запросто залазить в чужі мізки, – дівчина знов впала на подушку. – Скажи, – різко притихлим голосом продовжила вона, – я що – про́клята? Чому зі мною завше щось не так?

Дарина схилилась над донькою, пригортаючи її до себе:

– Він… ще щось заподіяв тобі? – голос жінки тремтів від напруги.

– Ні, – хитнула та головою, притискаючись до матері, – розвіяв усе й почав перепрошувати.

Жінка здивовано війнула бровами:

– Тобто?

– Сказав, що то була демонстрація далеко не абсолютної матеріальності цього світу, на якій я наполягала. Нічого кращого він не придумав, – сутужно зітхнула Ірена.

– Так! – Дарина випросталась. – Поправ мене, якщо я помилюсь: ви сперечались про те, наскільки цей світ матеріальний, й він вирішив довести тобі, що ти не права. Все так, поки що? – досить іронічно глянула вона на доньку.

– Поки що, – пирхнула та.

– Ви знаходились на вулиці, чи в приміщенні?

– На вулиці, – буркнула Ірена.

– Там було безлюдно?

– Відносно, – дівчина гнівно глянула на матір. – Що ти хочеш цим сказати?!

– Я просто з’ясовую, – відрізала та. – Це означає, що заподіяти тобі щось більш лихе, ніж поцілунок, він можливості не мав. Так? – прискіпливо дивилась вона на доньку.

Та нервово й гучно задихала:

– Тобто, з твоєї точки зору, змусити мене таким підлим чином поцілувати його – це нормально?!

Дарина знизала плечима:

– Чоловіки інколи страждають на прояви ідіотизму. Чим ти додому добиралась?

Ірена скривилась, немов їй запропонували склянку оцту:

– Він відвіз.

Брови матері знов підлетіли догори:

– Після всього ти сіла з ним до автівки?!

Дівчина тільки очі закотила, зі здриганням уявляючи поїздку в міському транспорті, де й сірнику впасти нема як:

– Він присягався, що більш ніколи, нічого подібного не зробить.

Мати аж в долоні плеснула:

– Ти йому не віриш, але з ним поїхала! Тобі не здається це дещо нелогічним?

– А ти хотіла, щоб мені стало зле в автобусі?! – спалахнула та, розуміючи, що логічність її дій шкутильгає на обидві ноги, якщо взагалі має здібність рухатись.