Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Жінка лукаво примружила очі:

– Тобто автобус видавався тобі більш жахітливим, ніж цей Олекса? Яка послідовність! – осміхнулась вона з яскравим виразом сарказму на її обличчі.

– Мама! – гарикнула донька, підхоплюючись. – В чому ти мене звинувачуєш?!

– Ні-ні, моя мила, – жінка, тамуючи посмішку, похитала головою, – ніяких звинувачень! Я лиш прояснюю ситуацію. Одне питання: чому ти не втекла від нього, як тільки з’ясувала обставини поцілунку?

– Я! хотіла! втекти! – гнівно блимнула очима Ірена, карбуючи кожне слово. – Та спочатку він зловив мене за руку…, вибачаючись при цьому, – знехотя додала вона, трохи знизивши тон. – А потім в мене підкосились ноги й він… не дав мені впасти.

Мати лиш похитувала головою, аналізуючи усе почуте:

– Є ще щось?

Дівчина відвернулась:

– Він подарував мені орхідею, – про ранкові пригоди вона вирішила поки що промовчати, щоб не додавати матері ще більшої знервованості, хоча… хто тут більше нервується – питання.

– Орхідею?! І де ж вона?

– Забула у нього в приймальні – не до неї було після всього, – як не дивно, але пожалкувала Ірена за квіткою.

– Гарна? – мати з цікавістю вдивлялась в обличчя доньки, намагаючись розібратись в її емоціях, навіть прихованих.

– Незвичного кольору – темно-бурштинового.

– О! То він намагається бути оригінальним, – жінка підвелась. – Тобі заспокійливого накапати?

– Ціаніду, – пробуркотіла Ірена.

– Обійдешся!

– Тоді – спатиму!

– Спи, – кивнула матір й вийшла з кімнати, причинивши за собою двері.

Попри літо, дівчина вкрилась легким покривалом мало не з головою. Після розмови з матір’ю уся ця дурнувата пригода дійсно виглядала якимось непорозумінням. Що заважало Олексі навіяти їй будь-що? У тій же автівці… І поїхала б з ним будь-куди, й робила б усе, що йому заманеться, бо щось їй підказувало, що й без навіювання її свідомість дещо п’яніла у його присутності. Та ж ні: сидів, як побита собака. А міг би, певно, й пробачення навіяти, щонайменше… Мабуть…

Все ж таки всі тривоги дня випили її не такі вже й великі сили, що потроху почали з’являтись після першого ж заняття в студії, і вона поринула у сон. Ще на підльоті до сонних обіймів Ірена вчула легкий передзвін, схожий на музику вітру, що висіла біля дверей в її кімнату, але розплющувати очей вже не хотілось тим більш, що із сонного провалля, немов з імли виринав цікавий пейзаж…

Дівчину оточував дивний сад: сріблясті дерева із листям, немов вкритим патиною, були увішані різномаїттям ловців снів та музикою вітру на будь-який смак. Тут були й бамбукові палички, що видавали трохи глухий, але доволі лункий звук. Дзеленчали дзвоники й кришталеві підвіси, що видавали тендітну мелодію з кожним, навіть ледь відчутним, рухом повітря. І на весь цей передзвін накладався чарівний дівочий спів. Він дзюрчав, немов чисте лісове джерельце, розливаючись навкруги живильною музикою, поринаючи у яскраво-блакитне небо й ніби відлунюючись від нього.

Ірена спустила очі долу: висока трава під ногами здавалась крихкою, наче із фарбованого у салатовий колір тонесенького скла. Вона присіла й обережно торкнулась її пальцями: на диво, та була м’якесенькою, мов шовкові нитки. Не роздумуючи, дівчина впала у траву, розкидаючи крилами руки. На неї миттєво полетіли росяні бризки, рясно змочуючи, та ніякого дискомфорту, напрочуд, вона не відчула. Навпаки, навіть задоволення отримала, чого напевне не сталося б з нею ще донедавна. Вона усміхнулась: здається й до неї, на радість матері, приходить усвідомлення, що бувають дрібниці, котрі складаються у маленькі щастя, й ці щастя бувають різними. І ось це – спів, передзвін, росяні трави – і є одним з них. Ніколи б раніше й уваги на це не звернула, та чомусь зараз все сприймалось гостріше, яскравіше.

З її грудей вирвався сміх: легкий, невимушений. Вона давно вже не отримувала задоволення від чогось подібного. Чому? А хто зна? Мабуть, заборонила собі відволікатись на дрібнички. Яка дурість, виявляється!

Почувся шерех крил. Ірена озирнулась: до неї летів ворон. Вона сіла у траві, наглядаючи за птахом. Той опустився поруч й втупився в неї своїм бурштиновим оком. Вона потяглась до нього рукою: минулого разу їй не пощастило торкнутись його блискучого пір’я. А зараз? Чорний красень навіть не поворухнувся. Її пальці дістались пташиної шиї й занурились у м’яке покриття. Ворон аж очі прикрив й видав задоволений клекотливий звук із надр свого горла.

– Може, ти ще й ручний? – простягла вона до нього руку.

Птах каркнув й злетів на її передпліччя. Ірена погладила його погруддя й знов почула той задоволений клекіт, після чого ворон змахнув крилами й злетів, а в її голові пролунало запрошення: «Лети зі мною!»

– Красно дякую! – сумно посміхнулась дівчина. – Та тільки я – не птах, і крилець не маю.

«Слухай пісню й злітай!» – почулося знов.

От чомусь зараз це видалось їй доволі слушним. Вона підвелась й справді дослухалась до співу. Наразі їй здавалось, що мелодія огортає її: усю – з голови до п’ят. Руки самі потяглись вгору – до неба, ноги відштовхнулись від землі, й вона полинула у бірюзову височінь. Так легко, немов тільки тим і займалась все своє життя. Немов вона й сама була птахом, чи самим повітрям.

«Лети зі мною, птахо моя!» – пролунало у свідомості.

Ірена приголомшено линула в небо, здійнята чарівною силою, але страху не було – був захват! Смак волі! Відчуття безмежності простору! Дивний сад віддалявся все більше й більше, виблискуючи на сонці розмаїттям фарб. Спів підносив все вище й вище: туди, де чорною цяткою майорів ворон. Вона вже майже наздогнала його, аж у вуха різонуло неприємним звуком…

Ірена підскочила на постелі: телефонував Влад.

«Такий сон перервав!» – вона навіть розізлилась на нього.

Нічого подібного її ще не снилось: настільки яскравого й вмиротворюючого. Видіння здавалось абсолютно реальним й хотілось до нього повернутись. Дуже хотілось. А мобілка все грала й грала настирливу мелодію. Дівчина вперше за весь час не мала бажання йому відповідати й полегшено зітхнула, коли телефон змовк. Та через декілька секунд заграв знову.