Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Та невже я так тобі потрібна стала?! – пробуркотіла вона. – Слухаю, – відповіла-таки.

– Привіт! – пролунало несподівано радісним тоном, якого вона від Влада вже давно не чула.

– Привіт, – здивувалась Ірена.

– Я біля під’їзду. Пустиш?

Ну, звичайно! Для чого вона ще потрібна!

– Ні. Мама вдома, – відповіла не надто доброзичливо, бо подібне відношення починало її вибішувати.

– А прогулятись?

Що?! Влад запрошує її на прогулянку?! Оце так новина! Його підмінили?

– Тобі доведеться мене чекати.

– Почекаю.

Це ж треба! Він навіть почекає! Диво на диві.

– Добре. За двадцять хвилин.

Ірена відбилась й впала на подушку. Що це зараз було? У Влада нарешті почуття прорізались, окрім потягу? Добре, вона надасть йому сьогодні одну спробу: якщо завалить – духу його поруч з нею більше не буде!

Неквапно зібравшись, дівчина вийшла в коридор. Позад з’явилась мати:

– Влад телефонував?

– Як ти здогадалась? – іронічно осміхнулась Ірена.

– Мелодію запам’ятала. Невже на побачення запросив? – досить скептично дивилась вона на доньку.

– Зараз взнаю, – випурхнула та за двері.

– Ну-ну, – долетів до неї невдоволений голос матері.

Хлопець чекав її на розі будинку. Невисокий, худорлявий, з довгим світлим волоссям, зібраним у хвоста, він різко контрастував із Олексою. І річ була не лише у зовнішності – на це їй було наплювати – вона зрозуміла, що поруч із ним вона не відчуває затишку, яким чомусь огортало поряд з тим, кого вона майже не знала. Навіть попри витівку того з тим бісовим навіюванням, з ним було спокійно. Чи ні? Чи ще й моторошно інколи? От же ж! Повний дисонанс! Але який привабливий дисонанс! Лячно привабливий…

Влад же зараз викликав в ній лише роздратування: за все, що він їй зробив. За весь біль, образу, зраду, знехтування – за все! І за перерваний сон також.

– Ти щось хотів? – спитала замість привітання.

– Побачитись, – знизав той плечима.

– Побачив. Що далі? – починала злитись вона.

– Прогуляємось? – запропонував хлопець.

– Та невже?! – втупилась вона в нього. – А як хтось побачить? Невже ти перестав цього боятись?!

– Ти така гарна, коли лютуєш, – несподівано усміхнувся він, що останнім часом за ним майже не відмічалось.

– А-а-а! – протягла дівчина, розпалюючись ще більше. – То мені просто істерити треба було, щоб в тобі інтерес до себе збуджувати?! Спокійне життя – це ж так нудно! Ну, що ж, почати радувати тебе прямо зараз?! Може, за тарілками збігати, щоб гучніше було? Лютувати – так з музикою!

– Ірено, – хлопець зловив її за руку, – заспокойся.

Та дівчина вже розійшлась не на жарт й висмикнула руку, відчуваючи цього разу мало не огиду від його доторку:

– Навіщо? Розлючена я ж тобі більше до вподоби! Тож, милуйся!

Влад потягся до кишені й щось звідти витяг:

– Це тобі, – простяг кулон із чорним каменем на ланцюжку.

Ірена ошелешено дивилась на підвіс:

– Що це?

Хлопець несподівано зайшов зі спини, надів на неї прикрасу й замкнув застібку:

– Гагат. Ти ж наче полюбляєш натуральне каміння?

Дівчина навіть відреагувати не встигла, настільки це було несподіваним. Рука механічно потяглась до кулона, але в останню мить вона чомусь відсмикнула її:

– І з якого приводу? – дівочі очі підозріло звузились й потемніли.

– Хотів зробити приємне, – розплився він усмішкою, яка так довго оминала його обличчя, що вже й забулась.

– В тебе брата-близнюка часом немає? – Ірена вчепилась прискіпливим поглядом в його майже чорні очі. – А то таке враження, що тебе підмінили.

Водночас його вираз став звичним – беземоційним, що більше відповідало дійсності:

– Зустріньмося іншим разом, коли ти заспокоїшся.

– А, ні! Не підмінили: так само тікаєш від першої ліпшої перешкоди, – мало не крізь зуби процідила дівчина. – Може, й зустрінемось, – крутнулась вона й попрямувала до під’їзду.

Вдома вона застережно підняла руку, не давши матері змоги сказати й слова:

– Чесно: давай не зараз. Почуваюсь такою виснаженою, немов мене прали, полоскали, а потім безжально вичавили.

Жінка мовчки простягла їй чашку. Ірена приречено закотила очі, але все ж випила:

– Задоволена?

Замість відповіді мати забрала в неї чашку й пішла до кухні, кинувши по ходу:

– Завтра я працюю: попросили підмінити. Тож, вихідний скасовується.

– Чудова в тебе робота! – дівчина попленталась до кімнати, бо й справді ноги вже ледве її тримали, чи то від нервів, чи то від дієвості дня, чи ж від усього разом.

– Угу, – пролунало вже з-за дверей. – Найкраща.

Ірена впала на диван вкрай знесилена, поставила телефон на беззвучний режим, й заплющила очі. Як же хотілось знов поринути у перерваний сон! Такий чарівний! Такий манки́й! Розчинитись у відчутті польоту та звуках сріблястої мелодії! Летіти вільною птахою.

Втома зморила її й потягла у володіння дрімоти та, замість дивного саду вкинула у полум’я…