Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Ірена стояла посеред поля, вкритого стернею. В небі нещадно палало сонце, а скільки сягало око, був безкрайній простір: жодної деревини, жодного кущика, жодного укриття. Й жодної живої душі. Навіть птахів у небі не було. Тільки сонце, спека й стерня. Дівчина озиралась на всі боки, та сенсу в цьому не було ніякого: до самого обрію – одноманітний пейзаж. Куди прямувати? Чи вистачить в неї взагалі сил десь дістатись?

Спека для неї завжди була нестерпною через хворобу, а зараз нема де й подітись від неї. Хоч би якийсь притулок знайти: невеличку тінь, щоб сховатись. А ще води. Пити хотілось дедалі більше. Що ж робити? Чим більше вона буде рухатись, тим більшою буде ставати жага. І залишатись на місці – самогубство.

Дівчина рушила вперед, хоча зараз це не мало ніякого сенсу, бо ж тут неможливо було визначити ні вперед, ні назад, ні праворуч чи ліворуч. Взагалі можна було ходити колами й навіть не взнати про це. Що ж за халепа? Що за місце?

Вона йшла з однією лиш думкою: «Треба йти. Повинно ж це кляте поле колись закінчитись?!» Та воно не закінчувалось. Ще й гостра стерня впивалась у щиколотки раз по зараз, ніби навмисне дошкуляючи якомога більше. Сонце палало немилосердно, але чомусь не обпалювало шкіру, проте легше від цього не ставало. Спека мучила Ірену: здавалось, що вона горить зсередини, та зовні не просочилось жодної краплини поту, тож, навіть найпростіший і природний спосіб охолодження виявився для неї недоступним. Ставало дедалі гірше. Слабкість змушувала часто зупинятись, а серце калатало так, що здавалось воно перемістилось десь під саме горло.

В очах замерехтіли мушки й світ потьмянів. Довелось знов зупинитись, та стояти не було сил, й дівчина впала навколішки, спираючись долонями на землю й болісно дряпаючи шкіру клятою стернею. Серце вистрибувало. Іти в такому стані було просто неможливим: треба дати серцю заспокоїтись. Й, немов в унісон з цим міркуванням, почувся тихий, мов шелест листя, шепіт:

– Біжи, не біжи – ляж і лежи.

Слушна порада: краще полежати. Її тіло настільки виснажилось у цьому безглуздому русі, що навіть на колючу стерню, що впивалась усюди, де змогла дістати, було байдуже: головне – лягти. Поки вона вмощувалась, здалось, що збоку щось промайнуло. Ірена насилу підвела голову: нібито нікого. Вона випросталась по землі. Яке блаженство! Навіть гострі кінцівки того, що колись було, мабуть, пшеницею, зараз їй не дошкуляли. Навпаки, здавались мало не м’якою ковдрою, настільки бажання полежати було непереборним.

Знов пролунав шепіт:

– Спи, засинай – себе забувай.

Так, слушно: треба заснути. Сон – це те, що їй потрібно. Може, й слабкість минеться. Було б непогано проспати до вечора, коли спаде спека, й можна буде рушати далі. Вона почала провалюватись у цілковито безжальну тишу, що аж вуха закладала, тож, звук, котрий долинув десь з неба, жорстко різонув її слух, висмикнувши із напівсну.

З великою неохотою Ірена все ж розплющила очі: десь там – у палахкотливій височіні – кружляв якийсь птах. Маленькою чорною цяткою він майорів так високо, що розібрати його обриси було марним витрачанням часу. Дівчина напружила зір, та від цього її ще більше кинуло в жар, а позаду знов прошелестіло:

– Спи, засина-а-ай, – хтось монотонно наспівував зовсім поруч, обволікаючи голосом, немов павутинням.

Ірена відчула, як поважчали повіки, наче їх свинцем налили, й бажання заплющити очі стало просто болюче необхідним. Вона вже майже зімкнула їх, та слух знов різонув пташиний крик. Тепер вже можна було точно розрізнити каркання. Воно долинало до неї раз поза раз, і ставало дедалі гучнішим та знервованим.

«Ворон? – ворухнулось десь у свідомості. – Не сиділось йому у прохолодному лісі! За чим, спитати б, понесло невгамовного птаха у кляте поле? І чого він так нервується?»

Дівчина мимоволі ворухнула рукою й здригнулась від болю, коли якась стернина впилась в її долоню. Вона аж підскочила, озираючись. Поле. Скільки сягає око – поле. Що вона тут робить? Як вона взагалі тут опинилась?!

– Спи-и-и…, – рознісся за спиною шерех вкупі з лячним голосом.

Ірена різко озирнулась, та встигла помітити лиш якусь тінь, що майнула перед її очима. Знов долетіло каркання. Вона підвела голову догори: птах вже був більш чітким, та все одно надто високо. Він кружляв ніби у спробі знизитись, та, здавалось, щось ставало йому на перешкоді.

З-за спини обдало чимось аж морозяним, й відчувалась чиясь присутність. Дівчина повільно розверталась з хлипким сподіванням, що все ж нікого не побачить. Та не склалось: у метрі від неї прямо над стернею висіло якесь створіння у довгому сірому дранті, вздовж тіла якого тяглись бліді кістляві руки, а на обличчі зяяли три майже чорні провали на місці очей і рота. І в цих провалах шаленів сизуватий вир, в один із яких, Ірені здалось, її зараз й затягне. Вона, як сиділа, так і позадкувала, перебираючи по гострій стерні руками та п’ятами. Вістя впивалось у долоні й підошви, та не це наразі хвилювало її: потвора повільно наближалась до неї розкручуючи всі свої три вири.

В якусь мить примара опинилась прямо перед нею, простягнувшись вздовж землі та втупившись своїми проваллями в обличчя Ірени. Дівчину обдало крижаним подихом навпіл із затхлістю. Інстинктивно вона закрилась рукою, хоча цей жест ні на мить не зупинив моторошні кістляві пальці, що вже були біля її щоки. Ірена затремтіла всім тілом, розуміючи, що треба скочити й бігти, та натомість заклякла, немов хто паралізував її волю. В голові вертілась лиш одна думка: що тікати від цього створіння – марна праця. Липкий страх оповив її, позбавивши можливості навіть закричати. Вона й відсахнутись не могла, а тільки з жахом чекала, коли бридкі кінцівки потвори торкнуться шкіри.

Тишу прорізав скрипучий голос ворона, який з усього льоту врізався у моторошно кістляву руку істоти. Та невдоволено прошипіла, але змушена була відволіктись на атакуючого птаха, котрий закладав новий виток перед черговим нападом. Ірена боязко відвела руку від обличчя та напружено спостерігала за своїм неочікуваним захисником. Тільки но примара намагалась наблизитись до неї, птах кидався навперейми й бив потвору міцним дзьобом. А там, де він завдавав удару, з’являлись чорні ураження, які починали осипатись, немов попіл.