Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

В голові дівчини пролунав скрипучий голос: «Прокидайся!»

Що? При чому тут сон? Вона спантеличено озиралась, та крім птаха й примари навколо не було ні душі. А ще сонце. Пекельно розпечене сонце. Вона знов відчула жар в усьому тілі й, навіть встигла пошкодувати за тим холодом, яким віяло від цього сірого жахіття, що зараз, у спробі дістатись нахабного птаха, здіймалось вище й вище. Й, коли вони майже зникли у мерехтливій від сонячного жару виші, ворон спікірував вниз. В міру наближення птаха, Ірена почала задкувати, бо їй вже почало здаватись, що той її просто продірявить – з такою швидкістю він нісся. Наче пущена стріла, чи спис, чи ракета – гулу лиш не вистачало для супроводу цього крутого піке.

Та скільки вона не відсовувалась – ворон наздогнав її за мить до наближення примари, що неслась слідком. Він боляче впав на плече дівчини, стискаючи його своїми пазурами, й не менш боляче дзьобнув її у мочку вуха. Ірена інстинктивно змахнула рукою, намагаючись затиснути місце удару. Її знов обдало крижаною затхлістю, нагадуючи про близькість жахливої істоти, а птах довбонув вже у руку. Вона скрикнула, примруживши на мить очі, а коли розплющила їх – пожалкувала про це й знов зімкнула повіки в надії, що все їй мариться. Але реальність нагадувала про себе тріском палаючих дерев та жаром полум’я, що наближалось до неї, все щільніше стискуючи коло.

Ірена сиділа, зіщулившись та охопивши руками голову. Вона навіть дивитись на це жахіття не хотіла, хоч і розуміла, що закривши очі – не втечеш. Та тікати все одно було нікуди: вогняна стіна оточувала її з усіх боків. Найстрашніше – відчуття безвиході. Отак сидіти й чекати кінця, та ще й такого страшного: згоріти живцем! Дим забивав легені, дихати ставало дедалі важче, а справжнісіньке пекло підкочувалось все ближче, припікаючи все сильніше. Невже цим і закінчиться її життя?! Ось так? Так по-дурному?..

Вона зірвалась на крик. Кричала з останніх сил, вклавши в це усю свою лють. Сліз не було: зсередини все клекотіло й норовило вибухнути. Крик і був вибухом, та, на жаль, полум’я ним не зупинити. Кричала аж до хрипу й болю у горлі. До знесилення. А вогняне коло стискалось: безжально й невідступно.

Ірена знов зіщулилась, втиснувши чоло у коліна, й чекала. Та дочекалась шереху над головою, але дивитись, що там, бажання не було, тому, коли в її плече впились пазурі, вона аж здригнулась. Ворон. Знов він.

– Чого тобі? – дівчина ледь підвела голову. – Лети, поки ще є куди летіти.

«Прокидайся!» – знов пролунало в голові.

Прокинутись? Що мається на увазі?

– Ірена! – звідкись збоку долетів знайомий голос.

Вона озирнулась: крізь полум’я виднівся чийсь силует, та вогняні язики так звивались й палахкотіли, що їй могло й привидітись.

– Ірено, дай мені руку! – знов долинуло до неї. – Я не можу пройти до тебе, але можу висмикнути тебе звідти!

А от це точно не примарилось. Дівчина насилу звелась на ноги й вгледілась у полум’я: хтось таки там був – по той бік розлютованої стихії. Ворон знов дзьобнув її, хоча й не так боляче, як минулого разу, немов підштовхував йти на голос.

– Ірено, будь ласка! – крізь вогнище з’явилась розгорнута долоня. – Дай мені руку!

Сягнути у полум’я?! Хтось зовсім глузд втратив, та тільки не вона! Ірена хотіла позадкувати, та з того боку вогонь підбирався надто швидко, й відступати було нікуди. Ворон каркнув їй прямо у вухо, аж задзвеніло.

– Ти що твориш?! – втягла голову в плечі від того дзвону.

Та птах, наче ошаленів, почав бити крилами та кричати.

– Ірено! – долетіло з того боку. – Я можу витягти тебе! Дай мені руку!

А в голові без кінця стугоніло: «Прокидайся! Прокидайся! Прокидайся!»

Та що ж відбувається?!

– Ірено! Руку! – це вже було схоже на рев.

Ворон злетів з її плеча і, розвернувшись у повітрі, налетів на неї з такою силою, що вона від несподіванки влетіла у полум’я. Хтось вхопив її за передпліччя й рвонув на себе. Як же обпікає!..

Ірена підскочила на ліжку. Що це взагалі було? Їй примарилось? Яке щастя, що це був лиш сон! Та серце й справді калатало десь у горлі, й справді було надто жарко. А з боку докучав якийсь противний звук. Вона ледь повернула голову – навіть цей рух чомусь насилу їй давався – на постелі вібрував телефон у беззвучному режимі. Телефонував Олекса.

О, ні! От з ним розмовляти в неї немає ніякого бажання. Вона впала на подушку. Що ж так погано?! Потяглась за телефоном: о пів на десяту ранку. Значить, вдома вона сама. Знов ввімкнувся екран: Олекса. Який настирний! Палець ковзнув по гладкій поверхні:

– Слухаю, – промовила і злякалась свого голосу – таким захриплим він був, мов і справді зірвала його криком.

– Як ти? – перше, що вона почула замість привітання.

– Жива, – ледь вичавила спраглими губами.

– Що з голосом? – в його тоні вчувалась справжня стурбованість.

– Спала.

– Ірено, ти гориш. Впусти мене – я можу допомогти.

Та звісно! Їй вже було вдосталь експериментів. Впустити вовка до вівчарні? Та температура, здається, в неї й справді була… Звідки?.. Звідки це відомо йому?

– Вип’ю пігулку – все пройде.

Він трохи помовчав, та продовжив вже глухим голосом:

– Пігулки тут не допоможуть. Температура буде тільки рости.

– Наскільки я пам’ятаю, ти – юрист, а не лікар. Тож, обійдусь без такої допомоги.

– Ірено! – голос чоловіка бринів явно підвищеними інтонаціями. – Якщо не впустиш сама, я зайду через вікно!

– Прозвучало, як погроза, – хмикнула вона. – Поліція тут неподалік базується. Як швидко, гадаєш, вони приїдуть?

– А я – юрист, як ти нагадала. Якось розберусь і з цим. Ірено, – він вже мало не наказував, – краще впусти сама: хоча б вікно буде цілим.

– Ні! – вона важко задихала, наче повітря забракло.

Так, їй справді ставало гірше, та це не привід пускати в дім людину, від якої не знаєш, чого чекати.