Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Ірено! Я більше повторювати не буду! Або впустиш, або ввійду сам! – вже гарикнув чоловік. – Тобі стає гірше. Ще трохи й ти знепритомнієш. Відчиняй! – мало не прогорлав він наостанок.

В голові дійсно паморочилось, перед очима починало все плисти, а вуха закладати неприємною тишею. Їй треба випити ліки, бо серце скоро вискочить, та чи дійде вона до кухні? Знов почав сковувати бридкий страх, віднімаючи останні сили. Може, Олекса правий? Чому саме сьогодні мама на роботі?! Що ж за невезіння!

– Ірено, будь ласка! – долетіло з динаміка.

– Зараз, – ледь прохрипіла вона, сповзаючи з ліжка.

Чи повірила йому, чи страх залишитись наодинці в такому стані переконав її, та, тримаючись за стіну, Ірена доповзла до коридору. Поки відчиняла двері, в очах декілька разів темніло, а ще ж до під’їзних якось дістатись. От коли пожалкуєш, що не захотіли під’єднати домофон! Шлях по сходах здався вічністю. Нарешті заповітна кнопка, і в прочинені двері миттю влетів Олекса, підхоплюючи її на руки. Ну, хоч підійматись сходами не доведеться. Дівчина впустила голову на його плече й заплющила очі, несвідомо насолоджуючись ароматом сандалу, що війнуло від чоловіка. Вона почула, як зачинились двері, й змусила себе підійняти повіки:

– Мені треба випити пігулки. Вони на кухні.

– Я вже казав, – Олекса обдав її теплом своїх бурштинів, – ліки не допоможуть.

– Ти не розумієш: в мене тахікардія, і мені терміново…

Він не дав їй договорити:

– Мені не треба розуміти: я бачу.

Ірена аж стрепенулась, повністю розплющуючи здивовані очі:

– Я вже не знаю: чи радіти тому, що ти поруч, чи боятись?

Олекса обережно поклав її на ліжко:

– Просто повір мені, – його долоня лягла на її руку, а пальці обхопили зап’ястя. – Зараз серце заспокоїться, – другу долоню він поклав на шию саме там, де тріпотіла жилка, відбиваючи скажений такт.

Її пульс дійсно калатав, немов серце зляканої птахи. Його птахи… Він бачив всі її енергетичні струмки, що сплітались й розтікались, створюючи свій неповторний малюнок, і бачив затор, що ускладнював роботу серця. Та це була не основна проблема, хоча й додавала труднощів, і з нею він частково може розібратись прямо зараз. Треба заспокоїти серце, й жар, хоч і трохи, та спаде. А от далі буде складніше, й головна складність – сама Ірена, якій треба буде якось пояснювати його дії, а після вчорашнього, її довіра до нього впала ледь не до нульової відмітки. Диво, що вона взагалі його таки впустила, бо він вже дійсно примірявся до вікон на балконі, накидаючи в умі план з якомога меншим залученням уваги та галасу.

Він і так ледь встиг, повернувши з півдороги, як тільки отримав повідомлення від Оксани, що та втратила зв’язок з Іреною. Та й те спізнилось, оскільки Оксанка отримала відкат й знепритомніла. Добре, що Андрій вирішив заглянути до кімнати та привів до тями. Олекса на той час встиг вже далеко від’їхати. Довелось гнати машину, як навіженому, а потім відшукувати дівчину в тому маренні, куди її закинули.

Його пальці відчували, як пульс дівчини потроху заспокоюється. Він бачив, що затор значно зменшився й енергія потекла більш спокійно й рівно. Та жар, яким вона горіла, нікуди не дівся.

– Як ти? – великим пальцем він ковзнув по її вилиці.

– Дякую, – зітхнула вона, – дихати стало легше.

– Тепер треба збити температуру, – він піймав її погляд, – та для цього тобі доведеться довіритись мені, – чоловік спробував усміхнутись, хоча, здається, вийшло не надто переконливо, судячи з напруженого обличчя Ірени.

– Вже лякає, – трохи захрипло промовила вона.

Олекса потягся до своєї сумки, що кинув на підлогу, й витяг пляшку з водою:

– Випий. Стане легше, – допоміг підвестись він дівчині.

Так, вода – це саме те, що їй зараз було конче потрібно, й вона виковтала її ледве не одним махом, після чого знов впала на подушку, переводячи подих:

– Лякай далі, – Ірена дивилась в його очі, немов в них мала намір прочитати те, про що він змовчав.

Він погладив її щоку, відмічаючи, як та палає:

– На жаль, час грає не на твоїй стороні. Декілька годин назад ще можна було спинити жар, доки він не охопив тебе повністю, до того ж, більш простим способом. Але тепер все ускладнилось.

Дівчина поморщилась:

– Не тягни. Я так розумію, мені щось не сподобається у твоїх ліках.

Рот Олекси нервово смикнувся, чи то у спробі усміхнутись, чи від болісної гримаси:

– Щоб зняти з тебе жар, мені потрібен тактильний контакт з якомога більшою площею твого тіла… оголеного, хоча б наполовину, – він глянув у стемнілі очі Ірени. – Я не завдам тобі шкоди. Я заприсягся, що ніколи не зроблю щось, чого б ти не хотіла.

Ірена палала. Вона відчувала, що їй стає дедалі гірше, попри те, що серце заспокоїлось. А «заспокоїла» його ось ця неможлива людина. В душі й досі царював повний дисонанс: вона й боялась його, і її тягло до нього, бо саме в його присутності вона почувалась затишно, спокійно й… так – лячно. Чортівня якась! Як?! Як це розкласти по своїх поличках? А він дивиться на неї в очікуванні якогось рішення, та якщо вона втратить свідомість, а до цього, схоже, йде, то приймати рішення все одно буде він. Може, виторгувати швидку? Хоча, яка з неї користь, коли саме він за декілька хвилин без ін’єкцій та пігулок впорався з тахікардією?!

– Зателефонуй матері, якщо так мене боїшся, – вирвав він її з роздумів, кивнувши на мобілку. – Тільки думай швидше: час справді проти тебе.

– Добре, я згодна, – погодилась вона й спиною пронісся крижаний холод, попри жар.

Ірена закусила губу: на що вона зараз підписалась? Та чому ж її життя постійно йде шкереберть?! Олекса, тим часом стягнув з себе футболку, й вона, ковзнувши поглядом по його рельєфній статурі, мабуть, почервоніла би, якби вже не була розпашілою від високої температури. Чоловік схилився до неї й, очікуючи повторної згоди, обережно взявся за поділ туніки, в якій вона лежала. Інстинктивно дівчина вчепилась руками у тканину, ніби відстрочуючи неминуче: зараз вона залишиться практично без одягу. Ті два клаптики на стегнах – можна не враховувати за подібне. Вона втупилась в очі чоловіка. Так, вони були дещо стемнілими, але не від хтивості – точно. Все, що Ірена в них бачила – це занепокоєння.