Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

ані Генсекретаріат, ані ЦК УСДРП ніколи не дали собі ради оприлюднити відповідне місце з інтерв’ю з перекладом російською та/або українською мовою. Друга. Сам Винниченко французької мови не знав, а уявити собі, щоб петроградський кореспондент французької газети (до слова, його ім’я так ніколи й ніким назване не було) не знав би російської мови, яку чудово знав Винниченко, досить важко, якщо можливо взагалі. Третє. Впадає в очі, що на захист Винниченка на згаданому зібранні членів Малої ради виступили не його одно­партійці — соціал-демократи, — а націонал-революціонери та есери, відповідно Любинський та той-таки Ковалевський. Перший запевнив: «Українська націонал-революційна партія ні в якому разі не допустила би в своєму складі людей, котрі б могли покладати навіть найменші надії на ворожі українському народові держави: Австрію та Германію»[168]. Ковалевський партійну позицію озвучив енергійніше: «в складі Центральної Ради нема ніяких германофільських течій, і... все наведене в інтерв’ю являється інсинуацією»[169].

Та не все було інсинуацією в газетному матеріалі. Якщо навіть припустити, що журналіст унаслідок або недбалості, або політичного замовлення несвідомо чи свідомо перекрутив слова провідника українських есдеків, то перекрутити записи в Винниченковому щоденнику він ніяк не міг. А знайти в тому щоденнику можна багато цікавого. Наприклад, таке.

Як зазначив публікатор цього унікального джерела Григорій Костюк, Винниченко підтримував «давні дружні зв’язки» з Володимиром Старосольським — знаковою постаттю східногалицького соціал-демократичного руху. Під час війни Старосольський — член Головної української ради та Бойової управи січових стрільців, активно співпрацював із Союзом визволення України. Тобто брав участь у реалізації фінансованого Віднем політичного проекту створення коронного українського краю в складі «двоєдиної» монархії на чолі з австрійським ерцгерцогом на чолі.

Старосольський— переконаний прихильник «соціал-демократичної ідеології австро-марксистського зразка», яка, на його думку, «підтверджується історично, найбільш повно і вичерпно відповідає менталітету та стремлінням українського народу»[170]. Зв’язки між обома соціал-демократами були «дружніми» настільки, що Винниченко нелегально приїжджав до Росії під прикриттям паспорта Старосольського![171]

УВАГА: австрійський громадянин Старосольський надавав свій паспорт для російського громадянина Винниченка, який з цим документом в’їжджав до Росії з метою проведення підривної, антидержавницької діяльності.

Володимир Кирилович ніколи від себе своєї зовнішньополітичної орієнтації в ті роки не приховував. «Кінець австро-германської орієнтації» він констатував для себе лише після лютневого перевороту, власне, між 20 березня та 10 червня 1917 р. Більше того, 10 липня наступного, 1918 р., він, після звільнення з-під арешту гетьманською контррозвідкою, прямо записав у щоденнику: «здивувався, за що б мали мене заарештувати німці, проти підмоги яких Україні я нічого не мав і не можу мати», та гостро розкритикував есерів за їхні антинімецькі заяви та інтриги![172]

Відкритим залишається питання, хто фінансував ці поїздки та багатомісячні перебування Винниченка в Росії, в т. ч. у Москві.

Варіантів тут небагато: ці подорожі здійснювалися або власним коштом (нагадаємо, що п’єси політемігранта Винниченка йшли по театрах усієї Росії, зокрема в Петрограді, Москві, Києві, Баку, Тифлісі, Саратові, Одесі, Самарі та інших містах), або фінансувалися з бюджету Австро-Угорщини. Або «працювали» обидва варіанти.

Констатація

До процитованих вище палких слів Любинського залишається додати, що саме він рівно за 6 місяців і підписав сепаратну мирову угоду з країнами Почвірного союзу. Соціалістів-революціонерів там представляли Всеволод Голубович, Микола Залізняк та Олександр Севрюк.

Підписанти Берестейського мирного договору (зліва-направо): генерал Брінкманн, М. Любинський, М. Левитський, О. Севрюк, генерал М. Гоффманн, С. Остапенко. Суспільне надбання

Генсекретаріат: третя спроба «пологів»

На третій день пленарних засідань Ради, а саме 12 серпня, дійшли до головної справи — формування крайового уряду.

Відразу стало зрозуміло: сформувати його на партійній основі неможливо через гострі міжфракційні суперечки. Ухвалили «відкласти справу ще на день з тією надією, що фракції соціал-демократів та соціалістів-революціонерів зможуть дійти до якоїсь згоди». Згоди, ясна річ, не дійшли.

Натомість з’ясувалася головна причина, що стояла на перешкоді формування дієздатного крайового органу Тимчасового уряду. Це персона її найбільш вірогідного керівника. Із притаманною йому щирою безпосередністю Володимир Кирилович Винниченко зізнався: саме «його особа є причиною того, що найбільш впливова фракція, яка має значення особливо в селянських масах, не хоче дати своїх членів в Генеральний секретаріат».

Компромісною фігурою став Дмитро Дорошенко: склад кабінету під його головуванням затвердили 14 серпня 21 голосом, причому есерівська фракція утрималася від голосування у повному складі[173].

Д. Дорошенко (1882—1951 рр.). Джерело: esu.com.ua

17 числа Мала рада знову зібралася на засідання. У порядку денному — одне-єдине питання: про затвердження складу Генсекретаріату, вже затвердженого за три дні перед тим! Позитивного результату знову-таки не досягли. І знову — через позицію, озвучену Ковалевським: «платформа Секретаріату була ухвалена Малою радою раніше і оголошена Секретаріатом, а позаяк новий Секретаріат є спадкоємець, то нема рації знов обговорювати і ухвалювати платформу». І тоді, читаємо далі в протоколі засідання, пан Ковалевський почав виясняти, «чому 11 секретарів. А не 9 або 14». Поки це все озвучувалось і дебатувалось, зник кворум, і засідання перенесли на наступний день[174].

Засідання 18 серпня розпочалося звичайним рутинним порядком: почали з розгляду справи Київського університету. По завершенні дебатів Дорошенко оголосив склад крайового уряду та декларацію його намірів: «Стоячи на ґрунті згоди з 3 липня 1917 р., новий Секретаріат має провадити загальний напрямок політики попереднього Секретаріату, ставлячи на перше місце творчу ділову роботу по будуванню автономного життя на Україні із забезпеченням прав національних меншостей, захищаючи Україну як від внутрішнього непорядку та контрреволюції, так і від зов­нішнього ворога» (виділено нами. — Д. Я.).

«Справа про 100 000» та урядова веремія

Озвучивши згаданий документ, але не дочекавшись постановки його на голосування, Д. Дорошенко відійшов із зали засідань з метою «поговорити де з ким з кандидатів по телефону». У цей момент головуючий М. Грушевський запропонував «розглянути декілька дрібних справ», першою з яких стала так звана «справа про 100 000».

Як пояснили укладачі збірки УЦР (посилаючись на слова М. Грушевського, оприлюднені чомусь винниченківською «Робітничою газетою», а не есерівською «Народною волею» або офіційним органом УЦР «Вісник з Української Центральної Ради), йшлося про нібито 100 тис. крб., зібраних якоюсь «Українською радою» в Америці на потреби «галичан-біженців» і пересланих на ім’я голови УЦР через «Русько-азіатський банк». Гроші, ясна річ, Михайло Сергійович прийняв.

Тимчасовий уряд, правоохоронні та/або фіскальні органи республіки, громадськість, члени УЦР, українські історики всіх часів та політичних уподобань так ніколи і не дізналися правди про «Українську раду», тим більше, що головною організацією, яка об’єднувала русинів-«українців» у США, був Український народний союз.

Правду про «Українську раду», єдину відому нам сьогодні організацію з такою назвою, знаходимо в дослідженні Петра Лепісевича, і вона така: утворена 30 квітня 1915 р. Загальна Українська Рада (ЗУР) — це «спільна організація всіх політичних представників соборної України, які своєю кінцевою та остаточною метою