Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

визначили утворення самостійної України. Завданням ЗУР як загальнонаціональної політичної репрезентації українського народу на час війни було: вирішувати будь-які питання в обсязі загальноукраїнської політики, дбати про її цілісність, проводити спільні політичні акції для загальнонаціональних справ у державах, між якими поділений український народ, а на міжнародному рівні координувати діяльність представлених у ній політичних організацій, не втручаючись у їхні внутрішні справи і не порушуючи їхньої самостійності. Щоб здобути незалежність України, політична програма ЗУР була зорієнтована на Центральні держави, було визначено головну мету цілої української нації — повну національну свободу розвитку; щодо українських земель під російським пануванням — самостійну державу у межах Австро-Угорщини — національно-територіальну автономію»[175] (виділено нами. — Д. Я.).

Не дізналися зацікавлені особи також ані про те, чим і як УЦР (яка не мала відповідних структур) могла допомогти «галичанам-біженцям», ані про те, скільки і де було тих біженців, ані про будь-які важливі або другорядні деталі цієї справи.

Ковалевський, який представляв справу членам Малої ради, запропонував створити «комісію з представників меншостей, яка докладно розпізнає, звідки і для чого прислані ці гроші». Комісію, ясна річ, так ніколи і не створили, але резолюцію в справі ухвалили таку: «Вислухавши заяву голови Центральної Ради М. Грушевського про прислані з Нью-Йорка через «Механік-Метальбанк»» (а не через «Русько-азіатський банк», як це стверджував сам М. Грушевський. — Д. Я.) сто тисяч (100 000) крб., Мала рада доручає Генеральному секретаріатові одержати ці гроші і віддати по призначенню <...>»[176].

Немає потреби говорити, що ані слуху, ані духу про гроші, витрачені УЦР «за призначенням», тобто на допомогу «галичанам-біженцям», згідно з усталеною національною традицією, надалі не було. Це тим більше зрозуміло, якщо за цією справою стояли зацікавлені особи та профільні інституції Австро-Угорщини, які за визначенням ретельно опікали всі українські антиросійські елементи, що діяли на теренах держави Габсбургів — так само, як російські спеціальні відомства опікувалися українцями-москвофілами.

Хто фінансував Українську Центральну Раду?

Першу інформацію про фінансові джерела її існування знаходимо в протоколі засідання Малої ради від 30 серпня. Того дня ця інституція заслухала звіт про виконання бюджету Генсекретаріату за серпень та затвердила його в сумі «58 225 крб. 83 коп.»[177]. Упадає в очі, що 17 767 крб., тобто 30% бюджету, було спрямовано на потреби Генсекретаріату освіти (що природно для національно-просвітницької організації), при тому що на військове відомство відпустили 19 840 крб. (34% бюджету), що не може бути природним для будь-якої громадської, в т. ч. навіть такої глибоко патріотичної організації, як Українська Центральна Рада. Ба більше — навіть сьогодні важко знайти в світі державу, яка могла би дозволити собі витрачати на військові потреби третину свого бюджету!

При обговоренні бюджету було спеціально зазначено, що при складанні бюджету «Генеральний секретаріат керувався даними з затвердженого (де, ким і коли? — Д. Я.) бюджету за попередній місяць», тобто за липень 1917 р. Отже, виникає природне питання: чиїм коштом було фінансовано діяльність самої УЦР, її органів та Генерального секретаріату?

На жаль, відповіді на це питання немає до сьогодні: сама УЦР, її лідери ніколи цього питання не торкалися. Нам пощастило виявити одиноке свідчення на цю тему. Ось воно: «Так-сяк улаштувавшись, Центральна Рада видала заклик до громадянства про збір коштів. Проведення цієї акції було доручено інж. В. Ковалеві, а я був призначений йому на допомогу. Заклик був переданий через земства та кооперативи, і ми обчислювали можливий збір на кільканадцять тисяч карбованців, а він, несподівано для всіх, дав 35 000 000. Це, натурально, дуже підтримало на дусі і піднесло репутацію Грушевського як ініціятора»[178].

Історичний трилер на тему «Джерела фінансування УЦР» написав Павло Гай-Нижник. З ґрунтовного дослідження випливає, що фінансування Ради відбувалося, скажемо делікатно, не за рахунок «внутрішніх джерел». Цитуємо:

— «керівництво Центральної Ради більш як 9 місяців 1917 р. самоусувалося від пошуків шляхів щодо вирішення питання власного фінансового забезпечення»;

— цю проблему діячі УЦР переклали на Тимчасовий уряд;

— «уряд Центральної Ради не виробив механізму втілення в життя власних рішень»;

— «Центральна Рада та її уряд не мали розробленого плану побудови національної грошової системи»;

— «Держбанк залишався без основного та запасного капіталів»;

— «уряд Центральної Ради в області ведення власних, а згодом й державних фінансів керувався принципом проїдання коштів»;

— після проголошення УНР «держава жила за рахунок постійних емісій грошових знаків»;

— «недоліки, що були присутніми за урядування В. Винниченка, залишилися й за уряду В. Голубовича»[179].

Констатуємо: 100 000 крб., прийняті Грушевським нібито на потреби «галичан-біженців», — це сума, потрібна для двомісячного утримання виконавчого органу УЦР та крайового представництва Тимчасового уряду — Генерального секретаріату.

На засіданні Малої ради 18 серпня Дорошенко, щойно іменований головою останнього, вислухавши всю інформацію про славетні «100 000», несподівано для всіх зрікся як від посади голови «уряду», так і від подальших спроб його формування.

У цій ситуації есери зняли всі застереження щодо Винниченкової кандидатури і заявили, що їхня фракція «перешкод чинити не буде». Доручення Винниченку «скласти Генеральний секретаріат» ухвалили меншістю голосів (виділено нами. — Д. Я.) («за» — 17, 10 — «утрималися», доля решти 10 голосів залишилася, мабуть, назавжди таємницею), засідання перенесли на 23 годину того ж дня. У відведений термін не вклалися, але опівночі новий голова ГС склад поспіхом зліпленого уряду все ж таки оголосив, що і було «прийнято до відома всіма голосами (точна їх кількість завбачливо в протоколі не вказана. — Д. Я.) проти 1, утрималося 4». О першій ночі 19 серпня засідання закрили[180].

Дещо про механізм ухвалення рішень

у Генсекретаріаті

Для особливо допитливих: усі голосування в Генеральному секретаріаті якщо значення й мали, то вельми відносне.

Річ у тім (це доведено у дослідженні Ірини Лебедєвої), що ГС «пішов шляхом делегування частини повноважень виділеним з його складу профільним комісіям (Малому секретаріату, Фінансовій комісії, Комісії по охороні ладу тощо)»[181]. Незгодні з таким висновком можуть узяти до відома інший: «під час затвердження Генерального секретаріату він не мав заздалегідь виробленого і затвердженого плану роботи. Не чітко були окреслені і функції його секретарів».

Ще б пак — «концентруючи свої сили на розв’язанні цієї проблеми, діячі Центральної Ради занедбали свої власні державні проблеми»[182]. Інша особ­ливість його формування та функціонування в найближчому майбутньому — те, що при формуванні ГС фракції Малої ради «здебільшого додержувались положень Інструкції Тимчасового уряду, а не Статуту».

Крім того, всі його склади — аж до жовтневого перевороту в Петрограді (та й після нього) — намагалися самочинно розширити сферу компетенції та повноважень через підготовку кожним генеральним секретарем «Інструкції» для свого секретаріату. Та й сама Рада «досить часто відступала від «Інструкції» щодо визначення компетенції окремих секретарств та ГС у цілому. У більшості випадків це робилось неформально, а інколи (виділено нами. — Д. Я.) й приймались офіційні рішення»[183].

«Міжнаціональний» чи «міжнародний» секретар?