Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

 – Ти не розумієш, – прошипіла Амелія, згрібаючи в кулак дорогу матерію своєї спідниці. – Я не можу ось так просто тобі все викласти, якщо ти не скажеш, що хочеш знати. 

Сорен зітхнув так тяжко, наче ця розмова крутилася вже зовсім не вперше. 

 – А я ще раз повторюся: я не можу сказати, це прямий наказ королеви. І ти не гірше за мене знаєш, що мені це також не подобається. Я знаю, що тобі можна довіряти. 

 – Ну так поясни мені тоді! – вибухнула Амелія і пихнула камінь, що лежав на дорозі, так, що він влетів точнісінько в кущі, де ховалася Йовіла, і тільки дивом не потрапив у неї. 

Сорен і Амелія зупинилися. Дуже зручно – Йовіла могла підслухати трохи більше чужої розмови, нехай і з віддалі. Ось тільки Сорен стояв лицем прямо до неї, і Йовіла зачаїла дихання, щоб не видати себе ненароком. Вона панічно боялася необережно наступити на якусь гілку і видати шерехи травою, тож застигла, що та статуя. 

На щастя, Сорен не надто вдивлявся в кущі – його значно більше цікавила наречена принца, що розгнівано стояла перед ним. 

Йовіла не бачила, але навіть зі своїми скудненькими магічними здібностями відчувала, що від Амелії в усі боки так і розходяться хвилі чистої сили; такої сили, якої серед звичайних дворянок, які вивчали магію для освіти, а не для справжнього бою, не мало би бути. 

 – Слухай, Амеліє. Тут в нас варіантів небагато – ти або кажеш мені все, або ж ні. Але, я сподіваюсь, тоді перед сном ти думатимеш тільки про те, що поставила життя дівчат у небезпеку. 

Тепер Йовіла заклякла вже по-справжньому. Чи Сорен погрожував Амелії? Навряд. Скоріше учасницям відбору і справді загрожувала небезпека, про яку вони й не підозрювали. 

 – Ти… Який ж ти слизький, Віте! Я не можу тобі просто переказувати усі секрети наречених – це приватні речі. Це їхні життя і їхні секрети, і я не маю жодного морального права переповідати їх тобі – а значить, і усім королівським шукачам. 

Амелія перевела подих і ткнула пальцем у груди Сорена. 

 – Скажи мені, що шукати, і я розповім тобі усе, що знаю. Але ти не будеш використовувати мене втемну, і я не дам тобі дізнатися нічого, що не стосується справи. 

Сорен знову зітхнув. Йовіла вже не знала, що й думати. Одне вона розуміла чудово – Амелія Ротхед була значно кращою людиною за неї саму. 

 – Ти не уявляєш, скільки проблем ти зараз створюєш, Амеліє. Ти думаєш, шукачам її величності цікаві брудні секретики панянок з провінції? – Сорен хотів продовжити свою злісну тираду, але якийсь вираз на лиці Амелії, який Йовіла ніяк не могла побачити, змусив його замовкнути. 

 – Ти ж не вчора на світ народився, Віте, але іноді ти такий наївний. Повір мені, її величність так і мріє, як разом із потрібними речами їй на срібному блюді подадуть компромат на три десятки важливих жінок Сентри. Я не здивуюсь, якщо вона все так і замислила – і я не дам їй грати у ці ігри. Я давала присягу служити народу, а те, про що ти мене просиш зараз… Просто ні. Я цього не робитиму. 

Сорен стояв далеко, але Йовілі здалося, що він закотив очі – щонайменше, так вона прочитала вираз його лиця з відстані в десяток метрів. 

 – Ти розумієш, що якась із цих трьох десятків жінок може загинути через тебе? А можливо, й не одна? Я вже мовчу про долю корони у випадку, якщо вся справа піде боком.

Йовіла нашорошила вуха. Одна річ – розголошення особистих таємниць учасниць (чим вона і сама грішила, прямо кажучи), і зовсім інша – загроза життю наречених. І її самої, насправді – вона ж також наречена принца, хоч і підставна! 

Вона мала розповісти про це Сарі, і якомога швидше – от тільки чи варто писати про це в “Панну в рожевому”? Їхній журнал не грав у політичні ігри, і це те, що дозволяло їм залишатися на плаву навіть тоді, коли Йовіла своїми статтями злила головного артефактора. Та й матеріал цей, попри всю його сенсаційність, став би поганою ідеєю, з якого тільки боку не глянь. 

Вона опинилася би у небезпеці, якась із наречених могла би бути і правда вбита, а її, Йовілу, оголосили би державною зрадницею. Ні, такого щастя їй і даром не потрібно. Йовіла змахнула головою, а потім застигла – розмова за кущами не закінчилася, але голоси почали віддалятися; певно, Сорен з Амелією нарешті рушили вперед. 

 – ...Це ризик, на який я готова піти. І вірю, що з рештою королева прийме правильне рішення. Якщо я почую щось, що здасться мені підозрілим, я тебе сповіщу, але на більше не сподівайся. Або ж ти можеш розповісти мені те, що знаєш ти, і це усім полегшить життя. 

 Сорен щось відповів, але так тихо, що Йовіла не розчула ані слова; вона просиділа в кущах ще з хвилину перед тим, як нарешті вилізла з них і, пригнувшись, поповзла в протилежну від інституту артефакторики сторону. 

Звісно, Йовіла не поговорила з Сореном, але цю прогулянку вона би не назвала провальною – здається, вона дізналася зараз щось настільки важливе, що і досі не могла це осягти. І що це виходить – Амелія теж була підставною нареченою? Йовіла здивувалася, що не подумала про це раніше сама – сувора північна воячка не виглядала так, наче хтось міг диктувати їй правила у хоч якийсь спосіб. 

Йовіла повільно побрела назад, до гуртожитку і палацу. Вона ще мала якось знайти Сару, хоча й поняття не мала, де та могла би бути – за увесь час її перебування в палаці вони не перетиналися жодного разу, окрім випробування – та й тоді розмови в них не вийшло.