Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

— Жахлива історія, — відповів Ральф і похитав головою. — Це Ханна Поттс.

Ізабель відразу впізнала ім’я.

— Септимус Поттс, Золотий Мішок, як називають старого. Найбагатший в окрýзі. Він приїхав сюди з Лондона понад п’ятдесят років тому взагалі впорожні, як сирота. Заробив гроші на деревині. Дружина померла, коли дві його доньки були ще малі. Як звати другу, Гільдо?

— Ґвен. Ханна старша. Вони обидві ходили до тієї елітної школи-інтернату в Перті.

— А кілька років тому Ханна, повернувшись, одружилася з Гансом… Старий Поттс перестав з нею розмовляти й не давав грошей. Вони жили в напіврозваленій хатині неподалік від насосної станції. Старий заспокоївся, лише коли народилася дитина. Однак кілька років тому в День пам’яті сталася бійка…

— Не зараз, Ральфе, — зупинила його Гільда.

— Та я просто розповідаю…

— Тепер не час і не місце. — Вона повернулася до Ізабель. — Отже, між Френком Ронфельдтом і кількома тутешніми мешканцями виникло непорозуміння, і він зрештою втік у човні з дитиною. Вони… ну, вони зачепили його, бо він був німцем. Чи майже німцем. Немає потреби вдаватися в деталі, особливо зараз, на хрестинах. Краще про це забути.

Ізабель, затамувавши подих, слухала історію і тепер мимоволі ахнула — її тіло вимагало повітря.

— Так, я знаю! — з розумінням сказала Гільда. — А це ще гірше…

Том пильно дивився на Ізабель широко розплющеними очима, піт заливав його губи. Серце чоловіка голосно калатало.

— Хлопець не був моряком, — продовжував Ральф. — У нього змалку було хворе серце, і, судячи з усього, він не зміг упоратися з течією. Почався шторм, і відтоді від них ні слуху ні духу. Мабуть, потонули. Старий Поттс призначив тисячу гіней у винагороду за інформацію. — Він похитав головою. — Якби хтось щось знав, то його б із-під землі дістали. Я навіть сам думав податися на пошуки. Причому, майте на увазі, я не люблю бошів. Але дитина… Їй не було й двох місяців. Хто ж не матиме серця до немовляти? Таке малятко.

— Бідна Ханна так і не отямилася, — зітхнула Гільда. — Її батько переконав доньку поставити пам’ятник лише кілька місяців тому. — Вона одягнула рукавички. — Цікаво, як може іноді повернути життя. Народилася в багатій сім’ї, закінчила Сиднейський університет, здобула якийсь ступінь, одружилася з коханою людиною, а зараз блукає, наче не має, куди приткнутися.

Ізабель була ошелешена, здавалося, навіть квіти біля пам’ятника знущалися з неї, нагадували про присутність матері її Люсі. В голові запаморочилось, і жінка притулилася до дерева.

— Усе гаразд, люба? — спитала Гільда, занепокоєна різкою зміною кольору обличчя Ізабель.

— Так. Це просто спека. Зараз усе буде добре.

Важкі евкаліптові двері розчинилися, і вікарій вийшов із церкви.

— Усі готові до великого дня? — запитав він, мружачись від сонця.

— Ми мусимо щось сказати! Уже! Скасувати хрестини… — Голос Тома був низьким і впевненим, коли він зустрів Ізабель в ризниці, тоді як Білл і Віолетта показували внучку гостям у церкві.

— Томе, ми не можемо. — Ізабель дуже зблідла й ледь дихала. — Уже занадто пізно! — заперечила вона.

— Ми повинні це виправити! Ми повинні розповісти людям. Уже!..

— Ми не можемо! — Ізабель ще не оговталася й ледь могла щось вимовити. — Ми не можемо вчинити так з Люсі! Ми єдині батьки, яких вона знала. Крім того, що ми скажемо? Раптом згадали, що насправді в мене немає ніякої дитини? — Вона зблідла ще сильніше. — Як же щодо тіла того чоловіка? Усе зайшло вельми далеко. — Щось підказувало їй: треба виграти час. Жінка була занадто збентеженою, наляканою, щоб щось робити. Вона намагалася вимовляти слова спокійно. — Поговоримо про це пізніше. А зараз у нас хрестини.

Промінь сонця освітив її очі кольору морської хвилі, і Том побачив у них страх. Вона ступила крок до нього, але він відсахнувся.

Крізь шум гостей у церкві почулися кроки вікарія. У голові Тома все закрутилося. «У хворобі й у здоров’ї. У горі й у радості». Слова, сказані ним у цій церкві багато років тому, відлунювали в пам’яті.

— Усе готово, — радісно оголосив вікарій.

— Чи була ця дитина хрещена раніше? — розпочав преподобний Норкелз.

Присутні відповіли:

— Ні.

Поруч із Томом та Ізабель стояли Ральф — хрещений батько — і двоюрідна сестра Ізабель Фреда — хрещена мати.

Хрещені тримали свічки й відповідали на запитання вікарія.

— Чи ви від імені цієї дитини відрікаєтеся від диявола і всіх його вчинків?..

— Відрікаємося, — в унісон відповіли хрещені.

Слова луною відбилися від стін, Том удивлявся в блискучі нові черевики і думав про болісний пухир на п’яті.

— Чи обіцяєте ви слухняно виконувати святу волю і заповіді Божі?..

— Обіцяємо.

З кожною обіцянкою Том потирав ногу об жорстку шкіру, щоб біль не стихав.

Люсі була заворожена яскравими вітражами, й Ізабель, незважаючи на сум’яття, подумала, що дитина ніколи не бачила таких сяйливих кольорів.

— Милосердний Боже, хай старий Адам у цьому дитяті помре, а нова людина народиться…

Том думав про безіменну могилу на Янусі. Він побачив обличчя Френка Ронфельдта, яке накрив полотном, — відсторонене, без емоцій, — і це змусило Тома відчути муки сумління.

З вулиці долинали крики дітей, що грали в настільний крикет на церковному майданчику. Гільда Еддикот сиділа в другому ряду лав і шепотіла своєму сусідові:

— Дивися, в Тома сльози на очах. У нього таке м’яке серце. Хоча виглядає він незворушним, серце в нього добре.

Норкелз узяв дитину на руки і сказав Ральфу та Фреді:

— Дайте дитині ім’я.

— Люсі Віолетта.

— Люсі Віолетто, я хрещу тебе в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, — мовив священик, поливаючи голову дівчинки водою, і та на знак протесту заплакала. Пані Рафферті одразу заграла церковний гімн на старому дерев’яному органі.

Ще до закінчення служби Ізабель вибачилася й поспішила до туалету в кінці стежини. Усередині невеликого цегляного приміщення було спекотно, мов у печі, вона відігнала від себе мух, нахилилася, і її вивернуло. Притулившись до стіни, за нею тихо спостерігав гекон. Коли жінка спустила воду, він утік у безпечне місце під жерстяний дах. Повернувшись, Ізабель, щоб випередити мамині запитання, тихо сказала батькам, що в неї розлад шлунку. Простягаючи руки до Люсі, вона