Читати книгу - "Метаморфози"

Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,

Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем, —

/130/ Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.

От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;

Барва плодів лиш дивує. „Чи це?“ — зупинилась непевна.

Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,

Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,

Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю

Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.

Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,

Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,

В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,

/140/ Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою

Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.

„Ой, що це сталося! — зойкнула. — Хто розлучив нас, Піраме?

О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча

Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!“

Чуючи Тісби ім’я, піднімає обтяжені смертю

Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.

Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров’ю,

Й піхви самі, без меча, — „Рука твоя, — каже, — й кохання,

О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене

/150/ Є і правиця, й любов: я сама себе зранити зможу!

Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,

Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене

Смерть лиш спроможна була, — неспроможна й вона відірвати!

Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання

Вам, о батьки, — мої і його, нещасливі стократно:

Тим, кого щира любов поєднала й остання година,

Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!

Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш

Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,

/160/ Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:

В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!“

Мовила — й, вістря під груди, до самого серця приклавши,

Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.

Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:

Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,

І спочивають останки їх — попіл — в одній домовині».

Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя

Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.

«Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,

/170/ Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!

Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера

Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.

Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа

Сина Юнони{173} він тут же звістив, ще й на місце спровадив.

Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний

Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті

З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,

Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,

Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.

/180/ Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку

В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.

От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,

Та ненадовго: бо лиш обнялися — небачена досі

Цупко їх сіть повила — не могли й ворухнутись обоє.

Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,

Просить богів увійти, а ті двоє — у путах лежали…

Сором, та й годі! — Хоч дехто з богів тоді сам був не проти

Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго

Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.

/190/ Та Кітерея в боргу не лишилась: того, хто таємну

Викрити пристрасть посмів, — сама покарала такою ж

Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона{174},

Врода сьогодні дає і рум’янець, і зір променистий?

Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно

Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати, —

На Левкотою{175} глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї

Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі

Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно, —

Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.

/200/ Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться

Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям.

Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис

Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум’янець.

Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду{176}, Клімену,

Кинув з усіх найвродливішу — Матір Еейської Кірки{177}.

Потім — ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа, —

Клітію{178}; саме тоді вона в серці своєму відчула

Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя,

Гожа дочка Евріноми-красуні, чия батьківщина —

/210/ Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка — й свою неньку

Вродою так перейшла, як колись її ненька — всіх інших.

В ахеменійських містах{179} її батько владу мав, Орхам.

Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела{180}.

Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней,

Де їх не трави — амбросія живить; розтрачені сили

Їм повертає, наснажує знов до щоденної праці.

Поки там коні баскі споживають небесну пашницю,

Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному,

Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою

/220/ Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок

Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем.