Читати книгу - "Метаморфози"

Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни,

/30/ Гнута відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка.

«З миром, ласкавий, прийди!» — до обряду, як велено, ставши,

Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались

Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним.

То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем,

То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці.

Легко пускаючи нитку з-під пальця, сказала одна з них:

«Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують,

Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині,

Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна

/40/ Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні

Швидше спливали — незайнятий слух веселім одна одній».

Задум сподобався їм. «Ти й почни щось!» — пожвавились сестри.

Та завагалася: «Що б тут почати?» А знала всіляке;

«Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє{171}, спершу,

Як Палестинського озера хвилі — в те вірять усюди —

Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили.

Може, згадаю про те, як дочка твоя{172}, в пір'я зодягшись,

Пізні роки свої часто на білих проводила вежах.

Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда

/50/ Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати,

Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові

Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить».

Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану,

Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась:

«Тісба й Пірам, той — вродою перший поміж юнацтва,

Та — найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив,

Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли

Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда.

Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило.

/60/ Далі — зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву,

Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони:

Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним.

Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками.

Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче.

Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній,

Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали.

Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив.

Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши,

Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький

/70/ Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло!

Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той — звідти,

Й тільки-но подих палкий з-за стіни переловлять обоє —

„Заздрісна, — шепчуть, — стіно! Чому заважаєш коханню?

Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим —

Для поцілунку хоча б — невеликий це труд — розступися.

Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим

Тим, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним“.

Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись,

На ніч сказали: „Прощай!“, до щілинки припали вустами,

/80/ Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї.

От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора;

Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави.

В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули,

Потім рішили під ніч, коли все постихає довкола.

Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі, —

Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови,

Щоб навмання по широкому полю обом не блукати, —

Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню

Дерева. Дерево те — білосніжними вкрита плодами

/90/ Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний.

Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось,

День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала.

Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула

В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,

До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.

Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері

Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі

Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.

Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,

/100/ В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі

Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.

От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця.

Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,

Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.

Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив

Звіра глибокі сліди на піску — й сполотнів на обличчі.

Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,

Каже: „Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,

З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.

/110/ Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!

Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше

Я сюди сам не прийшов. Моє ж тепер тіло на кусні

Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,

Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!

Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!“ З тим, нахилившись,

Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.

Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,

Каже: „Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!“

Мовив — і меч, що при поясі був, устромив собі в груди

/120/ Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.

Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна

Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,

Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї

Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.

Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,

Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров’ю,