Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Щасливої тобі дороги, Стасю! Видужуй та пильнуй удруге на фронт не потрапити.
Бо війні швидко краю не видно, бо вдруге і втретє повертають до окопів, нашвидку залікувавши нескладні рани нашому братові, бо може другого разу твоя доля відвернеться від тебе зовсім, і твої розрахунки, що тебе «пораненого» випадковим ворогом у запіллі знайдуть, перев’яжуть і повезуть до теплого шпиталю, де чисте ліжко, де можна спати, спати й спати, і їсти, їсти й їсти — скільки й коли схочеться, може вдруге твої розрахунки на це й не справдяться… Бо он уже його величність височайше наказали додати до карного кодексу артикула, що за такі речі стрілятимуть нашого брата, на науку іншим «самострілам», як собак — нещадно, немилосердно.
Щасливої тобі дороги, Стасю! А я стріляти сам себе не буду.
Нехай станеться те, що має статися.
«ТИ ВПАВ, ЗВАЛИВСЬ, А Я ЩЕ ЙДУ…»
Третю добу сидимо з батальйонним штабом у довгій кам’яній повітці серед поля, безперестанку обстрілювані тяжкою німецькою артилерією. Ні вдень, ні вночі звідси вибратись не можна.
Недалеко перед нами, за невеличким кряжем — дієва позиція нашого полку, за пів кілометра проти неї — німці, а за ними ліс, і ото з лісу бухає й бухає — ритмічно, безнастанно, кожні три-чотири хвилини батарея гавбиць плює на нас славетними чемоданами.
Коли чемодан летить, довго чути його гостре, противне металеве дзижчання (неначе хто широкою мідяною плитою в повітрі грається).
І перше, ніж упаде це знаряддя руїни й смерти і з несамовитою люттю вихопить із землі стовп мокрої, чорної маси, підкинувши її на десятки метрів угору та залишивши на місці широку й глибоку вибоїну, — кожного разу чекаєш, що звалиться цей ворожий подарунок саме на повітку, рознесе її нестійкі, тремтливі, глиною позліплювані кам’яні стіни й поховає живцем, чи пошматує, як ото шматує чорний, для іншого в природі призначений, грунт східньо-пруських земель.
І так — годину, дві, три, добу, другу, третю. А позавчора, коли велосипедисти перебігали ранком до цієї повітки полем (пробігти від ліска, що понад дорогою, треба було може з пів кілометра), трапилася ще одна пригода, що надовго врізалася втямки, а в ті дні стояла ще перед очима, застеляючи, в поєднанні з пекельною музикою чемоданів, рештки свідомости.
Цим самим полем за хвилину перед тим, як ми кинулися перебігати з велосипедами, надала лиха година промчати вскач кільком верхівцям-ординарцям, що їм треба було нав’язати зв’язок із іншим батальйоном з боку від нашого. А ворожа артилерія смертельно не любить верхівців, а німецька артилерія в кожному вершнику вбачає ненависного козака і, вирішивши, мабуть, що готується від нас кіннотна атака, миттю перенесла всю лють свого оскаженілого харкання саме на ту лінію, що нею треба було, вслід вершникам, перебігти й нам.
Ми витяглися довгою низкою — один за одним — десять велосипедистів, і підтюпцем, підштовхуючи збоку свої осоружні машини, мали добрий намір — проскочити цей невеликий простір у доброму здоров’ї й благополучії. Але, призначувані для уявлених німцями козаків, чемодани вже намацали нас, намацали лінію нашого перебігу — ось один ряд їх гакнув позад нас (переліт!), — другий — недалеко спереду (недоліт!), — наступної порції треба було чекати в наш рядочок.
— Комусь, а може й багато кому, не минути наступної черги! — блискавкою промайнула в мене та, мабуть, і в усіх інших, думка.
Але згадав я свою віру непохитну — вернутися живим, неушкодженим із цього пекла і, не міняючи напрямку й темпу, наче байдуже, безжурно, але з захололим на одну коротку мить серцем, біг далі рівно, розмірено.
Поруч мене, відставши від попереднього товариша на кілька кроків, тупцяв, прихилившись низько до велосипеда й жадібно ловлячи шалені звуки набоїв, біг веселий, вертлявий, енергійний хлопець і вправний велосипедист Антошкін із смоленських.
— Давай ліворуч! — гукнув він мені, блиснувши, сповненими веселощів, бадьорости й молодечого задору очима.
Я відмахнувся: у мене своя лінія. А здалеки вурчить, наближається страшним, неминучим фатутом, зловісно заздалегідь виспівуючи похоронні хорали, один, два, три, чотири чемодани.
Ще хвилина, ще мить… Ось-ось уже вони, всі чотири.
Хлопець одскочив од мене, як від зачумленого, й за ту хвилину відбіг може на п’ятнадцять, може на двадцять кроків ліворуч, усе нижче й нижче схиляючи голову до велосипеда, неначе в цій тендітній машині шукаючи захисту перед страшною небезпекою.
— Дззз-жжж-рррах!
— Ррррах!
— Ррррах!
— Ррррах!
Неначе сам пекельний управитель роздирав, лютуючи на непорядки, небесні запони.
Мене кинуло повітрям, перекрутило, покотило по землі, обляпало грязюкою й обсипало викопаними з глибини сухими грудочками. Диму в чемоданах небагато — він розвіявся дуже швидко, поки я встиг схопитися на рівні ноги й потягтися рукою до відкинутого геть свого велосипеда.
Мої очі повернулися в той бік, куди відбіг, і мене за собою запрошуючи, веселий, вертлявий, енергійний хлопець і вправний велосипедист Антошкін.
Там не зовсім іще розвіяний димок курів над розверзтою пащею землі, там кумедно крутилося на передніх вилках велосипедне колесо, заплутуючи в заіржавлені спиці шматок закривавленої сорочки з підтяжками. — все, що залишилося від веселого, вертлявого Антошкіна.
Це про нього, вже геть-геть пізніше, сидівши в затишній кімнатці мадярського села Дуначебу над Дунаєм, теплого травневого вечора записав я до свого щоденника:
ПОВЗ ТРУП ТОВАРИША
«Ти впав, звалився, а я ще йду:
Мені нема коли спинятись,
Останню честь тобі віддать —
Ще з теплим, трупом, розпрощатись…
Я йду туди, де кожну мить кінець один усіх чекає:
Впаду і я, і хто ж мій труп
Останнім словом попрощає?
Ніхто з живих, бо всі спішать
Вперед в шаленому запалі,
І всі впадуть, — на що ж тоді слова чуття, жалю, печалі?!»
Так, спинятись, і зідхати, і жаліти, і обурюватись, і думати взагалі — «нема коли…» Та й навіщо?
Он же знову летять-сичать чорні круки, і через мить і з мене може залишитись, накручуючись на велосипедне колесо в передніх вилках, хіба шматок брудної солдатської онучі…
Прокляття війні!
Я доганяв товаришів.
Третю добу сидимо після того в повітці під безнастанним риском — бути похованими, розшматованими, лущимо й жуємо горох, якого в цій повітці дбайливі господарі запасли досить, жуємо, бо всі, навіть «недоторкані» запаси поживи вичерпали, мучимося без води, а надії вирватися звідси — дорівнюються
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
