Читати книгу - "Краєвиди підглядника, Богдан Миколайович Бойчук"

її вітальні й чекав. Джуліана повернулася перед першою. Помітивши мене, раптово зупинилася й різко глянула на мене. Вона була в білій блузочці з великим вигином на грудях та в чорній міні-спідничці. її повні литки та випуклі стегна виглядали ще сексуальніше в цій спідничці. Вона була така гарна, що моя постанова попрощатися з нею цілком розтанула.

— Ви сьогодні не ходили на роботу? — спитала Джуліана.

— Ні. Я був дуже виснажений.

— Чому? — здивувалася вона, піднявши вгору брови.

— Я цілу ніч не міг заснути.

— Підглядали за нами?

— Я вже давно від цього вилікувався, — відповів я невдоволено.

— То чому ви цілу ніч не спали?

— Ви чудово знаєте чому! — крикнув я, втрачаючи контроль.

— Як я можу знати причину вашого безсоння? — спитала вдавано невинним тоном.

— Тут все чути крізь стіни! — далі кричав я.

— То що? Вас хвилювало те, що я маю коханця.

— Мені боліло!

— А то чому? — спитала, усміхаючись задоволено.

— Тому, що ви відпихаєте мене від себе, а кохаєтеся з іншим.

— А що ви хочете? Любови від жінки, яку ви зґвалтували?

— Я не маю почуття, що ґвалтував вас.

— А що по-вашому то було? Кохання?

— Я сам не знаю… Може, не кохання… Може, самостановлення.

— Я не для цього привела вас до свого дому.

— О, я чудово знаю, для чого ви привели мене. Щоб задоволити свої садистичні комплекси! Щоб домучити мене, а тоді викинути, як здохлятину, і взятися за когось іншого.

— Ви вгадали…

Я майже істерично розреготався їй в обличчя. Вона з відразою відсахнулася.

— Що тут смішного?

— Те, що вам той номер не вийде! — я кидав їй в обличчя словами, наче грудками.

Мені на мить здалося, що в її очах стрепенувся не то сумнів, не то страх.

— Вийде! — відповіла різко. Але в її голосі не було вже ні тієї колишньої фанатичної певности, ні гіпнотизму. Щось у ній розхитувалося, мінялося, і вона відчувала ту хиткість всередині.

— Не вийде. Бо ми тепер залежні одне від одного. Хочете того чи ні, ви до якоїсь міри належите мені, є частиного мого існування.

— Я ніколи нікому не належала й не буду належати. Особливо вам.

— Добре. Та запам'ятайте одне: я не зможу бути свідком ваших злягань з іншими мужчинами! Не зможу відповідати за свої вчинки!

Вона раптово проясніла від задоволення:

— Я буду кохатися, з ким захочу. Це моє право. Ви тут ні причому.

— То я уб'ю вас! — сказав я наче чужим голосом і сам злякався своїх слів.

Вона зблідла, але миттю опанувала себе:

— Ви уб'єте себе. Ви чудово знаєте, що не зможете вбити мене.

— Не покладайте на це завеликої надії.

— Це справа волі, не надії.

— Я попередив вас!

— Це погроза? — спитала іронічно.

— Якщо хочете.

— Я не з лякливих.

— Ви, мабуть, знаєте, що я захопився вами як жінкою. Без всяких комплексів. Тому не зможу терпіти ваших злягань з іншими мужчинами!

— Це ваша трагедія, — відповіла холодно.

— Ваша також! — вигукнув я, відчуваючи, як лють підноситься вгору до моєї свідомости.

Я кинувся до неї, вхопив її за рамена й устами впився в її уста. Вона шарпнулася назад і плюнула мені в обличчя.

Я, не тямлячи себе, вдарив її по обличчю, повалив на підлогу і здер із неї спідницю.

Вона вдарила мене коліном під живіт, і, коли я скорчився в болях, різко підхопилася на ноги, побігла до комоду, вийняла з шухляди пістолет і націлила на мене.

— Другий раз ви не зґвалтуєте мене! — просичала крізь зуби.

Я поволеньки підвівся й захоплено дивився на Джуліану. Вона виглядала чудово, мов освітлена гнівом зсередини. Я був ладен цілувати їй ноги. Та не встиг ступити до неї кроку, як вона остерегла мене придушеним голосом:

— Якщо ступите ще один крок, то він буде останнім!

Я усміхнувся, приклав пальці до губ і послав їй повітряний поцілунок. Вона вся затремтіла. Я обернувся й пішов нагору. На сходах почув, як Джуліана поклала в шухляду пістоль і засунула її.

Кілька днів я був спокійний. Мені здавалося, що Джуліана повільно, міліметр за міліметром, м'якшала. Та одержима навіженість, те зло, яке виповнювало її і приневолювало чинити жорстокості, починало розтоплюватися на лагіднішу субстанцію. Я починав відчувати надію, що, скоріше чи пізніше, ми спізнаємо себе інакшими, кращими, ближчими душами.

Та все це було лише витвором моїх почувань і бажань. Бо моя чорна Джульєтта з жорстокою послідовністю вводила в життя свій порядок речей. У четвер ввечері я лежав зодягнений на ліжку й працював над новою схемою моделювання сонячної системи. Мій інтелект і моя уява були цілковито настроєні на один лад, і проблеми, пов'язані з моделюванням, розв'язувалися наче самі собою.

Раптом я почув галас і вереск за стіною. Зірвався з ліжка, перебіг вітальню й відхилив вхідні двері. Крізь скляну стіну побачив у лазничці Джуліану з двома мужчинами. Мені підігнулися коліна і стиснуло в горлі. Я з грюкотом закрив двері й почав нервово ходити по вітальні. Думки тиснулися до мозку, і я не знав, як давати з ними раду. Я почувався так, наче Джуліана робила мені велику кривду. Крім того, я водночас почувався ображеним, приниженим і потоптаним. Ревнощі розпалювали мою уяву, і я ніяк не міг заспокоїтися, щоб розважно обдумати ситуацію. В додатку, галас із лазнички сильнішав, забивав мені вуха й розривав мозок.

Я знову відчинив двері й очима просверлював скляну стіну. Один мужчина, той гарний і високий, якого я бачив з нею раніше, стояв позаду Джуліани, обома руками підтримував її за сідниці в повітрі і брав її ззаду. Другий мужчина, трохи нижчий, з довгим кучерявим волоссям, стояв між розкиненими ногами Джуліани й прошивав її спереду. Джуліана оргастично реготала, скімлила, стогнала й вимахувала ногами.

Я відчув страшний біль у мозку. Все навколо закрутилося якимось шаленим хаотичним виром. Я, хитаючись і тримаючися за поруччя, спустився сходами вниз, пішов до комоду й витягнув з шухляди пістолет. Тоді крок за кроком піднявся нагору. Регіт Джуліани врізувався мені в мозок. Я, щоб рятуватися від того реготу, кинувся до своєї вітальні. Впав у крісло, погладив холодну сталь пістолета і приклав до скроні. Холодне дуло просверлювало діру в моїй голові й напускало прохолоди в мозок. Я тримав пістолет при скроні, аж охолодилися мої нерви, і мною оволодів дивний, нецьогосвітній чи, радше, нелюдський спокій. Я відірвав від скроні пістолет і пестив його гладеньке тіло, відчуваючи холодну, незнану мені досі приємність.

Тоді підвівся, широко відкрив вхідні двері й вистрелив у скляну стіну. Перелякані коханці кинулися