Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— Але око має доволі незвичайний вигляд. Ви звернули увагу, що воно — мигдалевидне? Як у китайця.

Дайсон замислено подивився на витвір наївного митця і продовжив оглядати стіну, присівши на коліна, щоб ретельно вивчити кожнісіньку деталь.

— Мені дуже цікаво дізнатися, — врешті озвався він, — звідки дитина в такому закутні отримала уявлення про розріз монгольського ока. Бачте-но, середньостатистична дитина характерно зображує око — вона малює коло, чи щось схоже на нього, і в центрі ставить цятку. Не думаю, що всі діти уявляють око саме таким. Це — всього лише канон дитячої творчості. Але це мигдалевидне око геть збиває мене з пантелику. Можливо, та дитина просто побачила золотисте зображення китайця на коробці з чаєм в одній із бакалійних крамниць. І все ж — навряд чи.

— Чому ви так переконані, що це малювала дитина?

— Чому? Зверніть увагу на висоту. Ці давні цеглини завтовшки трохи більше двох дюймів. Від землі до так званої замальовки двадцять рядів цегли, а це три з половиною фути. Тепер уявіть, що ви зібралися намалювати щось на стіні. Якби у вас у руках був олівець, то він, певна річ, торкався би стіни десь на рівні ваших очей, тобто на висоті більш ніж п'ять футів від землі. Тому, послуговуючись простим методом дедукції, ми доходимо висновку, що око на стіні намалювала дитина близько десяти років.

— Хм, я про це якось не подумав. Звісно, це намалював хтось із дітлахів.

— Мабуть. Проте, як я вже казав, у цих двох лініях є щось зовсім недитяче, а саме очне яблуко, бачте, майже овальної форми. Як на мене, в цьому малюнку зачаївся дивний, прадавній дух, закралася якась нотка, що не викликає приємних емоцій. Не можу відігнати від себе думку про те, що якби ми побачили намальоване тією ж рукою все обличчя, воно аж ніяк не було б привабливим. У будь-якому разі це все — дурниці, адже ми так і не наблизилися до розгадки. Дивно, що так різко обірвалася серія візерунків з камінців.

Двоє чоловіків пішли в напрямку будинку, і щойно вони піднялися на ґанок, як світло сонця розірвало пелену сірого неба й осяяло похмурий пагорб перед ними.

Цілий день Дайсон тинявся полями й лісами, що оточували старий будинок. Він був неабияк спантеличений простими обставинами, які він не так давно намагався пояснити, і знову дістав з кишені кремінний наконечник стріли, вертячи його в руках і прискіпливо вивчаючи.

У тому наконечнику було щось таке, що відрізняло його від інших зразків, які він бачив у музеях та приватних колекціях. Наконечник мав доволі характерну форму, а на кінчику була вибита лінія маленьких цяток, що утворювали візерунок. Хто, думав Дайсон, міг володіти такими речами у цій глушині, і хто, маючи ті наконечники, виклав із них нісенітні візерунки біля садової огорожі Воана? Його невимовно обурювала страшенна безглуздість цього випадку. В його голові одна за одною зринали теорії, які він так само швидко відкидав, і зрештою він відчув непереборне бажання облишити все це і найближчим потягом вирушити до міста. Він уже оглянув чашу для пуншу, якою так дорожив Воан, ретельно вивчивши з усіх боків цю перлину його колекції. І те, що він побачив, і розмова з дворецьким переконали його в тому, що не могло бути й мови про викрадення скрині. Скриня, в якій зберігалася чаша, важка річ з червоного дерева, датована початком століття, безумовно, дуже нагадувала піраміду, і Дайсон, що спершу невміло взявся грати роль детектива, тверезо поміркувавши, за якийсь час відкинув гіпотезу про крадіжку і почав подумки перебирати переконливіші теорії. Він запитав у Воана, чи по сусідству, бува, не живуть цигани, і у відповідь почув, що їх тут не бачили вже багато років. Це його страшенно засмутило, оскільки він знав про звичку циган залишати на своєму шляху вигадливі незрозумілі знаки і вже встиг зрадіти своїй здогадці. Дайсон сидів біля старого каміна обличчям до Воана, коли поставив йому це запитання, і відхилився на спинку крісла, вочевидь невдоволений тим, що його теорія зазнала краху.

— Дивно, — мовив Воан, — але цигани ніколи сюди не потикаються. Інколи фермери знаходять сліди від вогнищ на далеких пагорбах і в глухих нетрях, та ніхто не знає, хто саме розпалював вогонь.

— Хіба це не схоже на циган?

— Ні, не в таких віддалених місцях. Бродячі ремісники, цигани і різні волоцюги тримаються поблизу дороги і не відходять далеко від житла.

— Тоді я нічого не розумію. Сьогодні увечері я бачив дітей, що поверталися зі школи, і, як ви й казали, вони, не затримуючись, пройшли повз те місце. Тому на стіні більше не мали б з'являтися очі.

— Ні, я все-таки мушу підстерегти їх найближчими днями і вивідати, хто саме намалював те око.

Наступного ранку, прогулюючись своїм звичним маршрутом від газону до задвірка, Воан побачив там дуже збудженого Дайсона, що вже чекав на нього біля садових воріт, — він несамовито розмахував руками, підкликаючи його до себе.

— Що цього разу? — запитав Воан. — Знову камінці?

— Ні, але погляньте, погляньте на стіну. Он там, хіба ви не бачите?

— Ще одне око!

— Саме так. Намальоване, як ви можете помітити, поряд з першим, майже на тому самому рівні, тільки трохи нижче.

— І як це пояснити? То не могли бути діти. Минулого вечора малюнка ще не було, а сьогодні школярі пройдуть тут аж через годину. Що це все може означати?

— Гадаю, за усім цим стоїть сам диявол, — відповів Дайсон. — Звісно, напрошується лише один висновок, що ці бісові мигдалевидні очі намалював той, хто виклав візерунки з наконечників стріл. А куди допровадить нас цей висновок, і гадки не маю. Особисто я повинен стримувати свою уяву, інакше вона заведе мене в непрохідні нетрища!

— Воане, — сказав він, коли вони відвернулися від стіни, — а ви часом не помітили однієї цікавої деталі, що об'єднує візерунки з наконечників стріл і намальовані на стіні очі?

— Ні. А що це за деталь? — запитав Воан, на його обличчя впала тінь страху.

— От послухайте. Ми знаємо, що знаки армії, чаші, піраміди і півмісяця скоріш за все з'явилися вночі. Імовірно, вони були призначені для того, щоб їх і побачили вночі.