Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

— Одного не розумію, — сказала дівчина. — Якщо на кіностудії можуть підробити краєвид Венеції чи Сахари, то чому там не змогли підробити Чимні-Рок[82] і послали нас із усім манаттям на Схід?

— Ми багато чого підробляємо, — відповів кінооператор Роджер Кларк. — Можемо підробити Ніагарський водоспад чи Єллоустоун, якщо йдеться тільки про тло. Але герой цієї картини зветься Рок.

— Ми можемо бути кращими, ніж дійсність, — сказав Вілкі Праут, помічник директора. — Ніколи в житті я не розчарувався так, як тоді, коли побачив справжній Версаль[83] і пригадав той, що спорудив Конґер у двадцять дев’ятому році.

— А основою всього є правдивість, — вів своє Роджер Кларк. — Ось на цьому зазнають невдачі директори інших студій…

Атланта Даунз не слухала. Вона відвела очі, схожі на зірки, від столу й спинила погляд, неначе фотографувала[84], на чоловікові, що тільки-но ввійшов. За хвилину Роджер теж задивився туди.

— Що це за тип? — спитав він. — Десь я його вже бачив. Це хтось із преси.

— Здається мені, це такий собі звичайний чоловічок, — зауважила Атланта.

— А однак він особистість, — заперечив Праут. — Хай йому біс, я знаю все про цього чоловіка, ось тільки не знаю, хто він. Хтось із тих, кого не сфотографуєш, бо вони розбивають фотокамери й таке інше. Це не письменник і не актор… Уявіть актора, який трощить камери.

— …не тенісист, не Мдванні[85]… почекай хвилинку, ось-ось вгадаємо… Стає тепліше.

— Він переховується, — припустила Атланта. — Ото ж то. Подивіться, гляньте-но, як він прикрив рукою очі. Це злочинець. Хто нині в розшуку? Назвіть хоч когось.

Технік Шварц спробував допомогти Роджерові пригадати — раптом вигукнув шепотом:

— Це ж той Деланню! Пам’ятаєш?

— Так, — сказав Роджер. — Ось хто він. Самогубець Карлі.

— Що він зробив? — поцікавилась Атланта. — Наклав на себе руки?

— Еге ж. Це його привид.

— Я хотіла спитати, чи спробував він накласти на себе руки.

Люди за столом трохи нахилились одне до одного, хоча чоловік був доволі далеко й не міг чути розмову.

— Було якраз навпаки, — пояснив Роджер. — Його симпатії покінчили самогубством… Принаймні ходили такі чутки.

— Задля цього чолов’яги? Та він… майже потворний.

— Це, мабуть, нісенітна плітка. Але якась дівчина розбилася в літаку й залишила записку, а ще одна дівчина…

— Дві-три дівчини, — перебив Шварц. — То була гучна історія.

Атланта задумалася.

— Я ще спромоглася б зрозуміти вбивство через кохання, але нізащо не можу втямити, як це — вбити саму себе.

Після вечері вони удвох із Роджером Кларком прогулювались аркадою з боку озера, повз крамнички з ткацькими та різьбленими виробами горян і виставленими у вітринах напівкоштовними камінцями з Великих димних гір[86], аж дійшли до поштамту й зупинилися, споглядаючи озеро, гори й небо. Сцена дії повнилася відгомоном і разом із буками, соснами, звичайною ялиною та бальзамовою стала масивним рефлектором мінливого світла. Озеро грало роль жвавої дівчини, яка густим рум’янцем відповідала на чоловічу пишноту Блакитного хребта[87]. Роджер подивився у бік скелі Чимні-Рок, за півмилі звідти.

— Завтра вранці я спробую багато чого зняти з літака. Кружлятиму навколо ось цієї штуки, поки голова не замакітриться. Отож одягни свою піонерську сукню й будь там. Мабуть, випадково мені щось та й вдасться.

Це прозвучало майже як наказ, бо фактично керував експедицією Роджер Кларк, а Вілкі Праут був лише формальним керівником. Роджер вивчав своє ремесло ще вісімнадцятирічним аерофотографом у Франції, а в Голлівуді він чотири роки був першим серед усіх кінооператорів.

Атланті він подобався більше, ніж будь-хто, кого вона знала. І в мить, коли Роджер щось тихо спитав — те, що вже питав раніше, вона відповіла йому саме такими словами про вподобання.

— Але ти мене вподобала не настільки, щоб одружитися зі мною, — заперечив Роджер. — Старіюся, Атланто.

— Тобі тільки тридцять шість.

— Тобто вже підтоптаний. Невже ми не змогли б щось та зміркувати?

— Не знаю. Я завжди гадала… — Дівчина стояла віч-на-віч із ним, освітленим від голови до ніг. — Ти не зрозумієш цього, Роджере, але я так важко працюю… і мені завжди було на думці, що спершу годилося б повеселитися.

За якусь мить він відповів, не усміхаючись:

— Це перша і єдина жахлива промова, яку я за весь час почув від тебе.

— Мені дуже шкода, Роджере…

Але на його обличчя повернувся звичний веселий вираз.

— Он іде містер Деланню, втомлений сам від себе. Зачепімо його й побачимо, чи він зацікавиться тобою.

Атланта сахнулася.

— Ненавиджу професійних донжуанів.

Наче щоб відомстити за недавню промову, Роджер таки звернувся до людини, що наближалася, і попросив сірника. За кілька хвилин усі троє неспішно йшли пляжем до готелю.

— Я не міг утямити, що за люди у вашому товаристві, — сказав Деланню. — Не дуже схоже, що у вас відпустка.

— А ми подумали, що ви Діллінджер[88], — відповіла Атланта, — або хтось подібний до нього.

— Я й справді ховаюся. А чи пробували ви коли-небудь ховатися? Жахлива річ… я починаю розуміти, чому люди виходять із криївок і здаються.

— Ви злочинець?

— Не знаю цього й не хочу знати. Я уникаю цивільного позову, і поки мені не вручили відповідних документів, зі мною все в порядку. Якийсь час я ховався в лікарні, але там надто вже добре. А тепер скажіть мені, навіщо вам знімати цю скелю.

— Проста річ, — відповів Роджер. — У картині Атланта грає роль орлиці, яка не знає, де спорудити гніздо…

— Заткнися, ідіоте! — відрубала Атланта й звернулася до Деланню: — Це новаторська кінокартина про індіянські війни. Героїня подає сигнали зі скелі й таке інше.

— Чи довго ви тут пробудете?

— Це все залежить від того, як я візьмуся до діла, — пояснив Роджер. — Мушу працювати з розбитою камерою. Залишишся тут, Атланто?

— Гадаєш, я повернулася б до готелю, якби не мусила… та ще й у такий вечір?

— Гаразд, але щоб о восьмій ти з Праутом була на скелі… І не пробуй зійти на неї одним махом.

Атланта сиділа з Деланню на краєчку плоту, викинутого на берег. Заграва розсипалася на рожеві частинки складанок, що розпливалися на темному заході.

— Дивно, як швидко все розвивається в наші дні, — сказав Деланню. — Ось ми раптом сидимо удвох на березі озера…

«Ось один із тих швидких до діла хлопців», — подумала вона.

Але безпристрасний тон голосу Деланню обеззброїв дівчину, й вона уважніше придивилася до нього. Звичайний собі чоловік, ось тільки