Читати книгу - "...коли один скаже: Слава Україні!"

Під час Варшавського та Львівського процесів авторитет і популярність Степана Бандери зросли настільки, що народ почав складати пісні й легенди про нього. Своїм ставленням до себе й ворогів Степан Бандера заслужив собі непохитну шану українського суспільства, а серед членів ОУН та УПА здобув позиції без-конкуренційного Провідника на майбутнє.

Другого липня 1936 р. Бандеру етапували у тюрму на вул. Раковецького, 37 у Варшаву. Він мав при собі 50 злотих і білий годи-ник «Schweizaria Ancra Prima». По дорозі Бандера купив продуктів на 20 злотих. Йому постійно пересилали родина й знайомі гроші для купівлі продуктів, газет і книг. Наступного дня його відправили у тюрму «Святий Хрест». Про своє ув’язнення Степан Бандера в автобіографії згадував: «Після того [Варшавського і Львівського процесів] я сидів у в’язницях «Свєнти Кшиж» коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, із того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голо-дівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві — індивідуально, у Львові й Бересті».

Про перебування Бандери в тюрмі розповідає в спогадах Микола Климишин: «Досі ми звичайно боролися за права політичних в’язнів при кожній нагоді. Тому я, заки мене зачали стригти (а вже було виразно видно, про що йдеться), пробував протестувати. Та Бандера дав мені знак, із якого я зрозумів, що тут мусимо прийняти все, чим нас «погостять», без спротиву. Після обстриження дістав я страшно подерту білизну та в’язничну уніформу. До того дістав я дерев’яні «черевики». Із тим усім у руках за наказом зійшов я босо до пивниці стрімкими сходами та став розглядатися. Високо в стелі за ґратами світилася жарівка, яка тьмяно освітлювала всю пивницю, але було видно, що вікон не було. Був тільки отвір у стіні дуже високо, заґратований грубими залізними ґратами, який виходив на той коридор, звідки я прийшов. Між тим отвором і дверима була округла висока піч, що могла б зовсім добре бути прототипом теперішньої космічної ракети. Отвору не мала. Потім показалося, що в ній палиться з коридору. Обійшовши піч, побачив я характеристичний для тюрми на «Святім Хресті». Це був великий, проміром на дві треті метра, валець, високий на три чверті метра. Тому що був із грубого металу, був сильний і тяжкий. Зверху мав менший отвір зі щільною накривкою, який був у більшій на цілий промір накривці, що відкривався при випорожнюванні кібля. Це була вся обстановка нашої келії, яка була біля п’ять метрів довга й так само широка [...]. Та найгірше був скривджений Бандера. Він увійшов до келії останній. Він найдовше начекався, щоб «оформили», й дуже змерз, чекаючи на свою чергу. Йому дали широкі штани й дуже велику блюзу, а все таке страшно подерте й подірявлене, що годі було на нього дивитися. А ще обстригли!... Відколи його пам’ятаю, він все мав гарно зачесане на бік темно-бльонд волосся. А тепер — це ж був один глум над людиною! Його страшно опоганили. Це був вид страшного пониження людини. Але ми це прийняли по-своєму, із гумором. Коли він ступив на сходи, його «черевики» поскакали вниз по сходах, як і кожному іншому. Він станув, усміхнувся й подивився на кожного з нас. Напевно, у нього було таке саме враження, як і в кожного з нас, але він не виявив того. Жартуючи, зійшов вниз, підніс свої капці, і ми зачали заміну своїх лахів, щоб хоч дібрати до величини».

На початку в’язням був призначений карантин. Під час нього їх навчали тюремних законів та звичаїв. Найбільшого упокорення в’язні відчували саме тоді, коли відбувався прохід: руки на спині, голова вниз, погляд на пальці ніг. Не вільно було змінювати поставу, бо в такому випадку охоронці сильно били ключами по голові. У камері не було ліжок, в’язні стелили на цементну долівку протерті покривала, а другою половиною спільно накривалися й таким чином спали. Їм було холодно й твердо. Сигналом до підйому в’язнів була мелодія польської пісні «Коли ранні встають зорі», яку виконував охоронець на трубі. Ця страждальна мелодія, протяжно виконувана, нагадувала в’язням, що вони в неволі й тим самим їх пригноблювала. Гігієнічні умовини були поганими через брак води й відсутність паперу. Ув’язнені на снідання діставали каву й ложку цукру та кусень чорного житнього хліба, а на обід діставали, переважно, пшеничну кашу.

Після 10-денного карантину Бандеру разом із Лебедем було відправлено в камеру № 14, згодом в № 21. Спільно з Бандерою сиділи: Ярослав Карпинець, Богдан Підгайний, Євген Качмарський, Григорій Перегійняк, Юрій Батіг, Луциняк. Про це Климишин згадує: «Досі жили ми більш індивідуально, а від того часу зачали ми жити групою. На тому ми скористали дуже багато, бо кожний із нас мав свої приватні книжки, а Бандера й Лебедь мали дозвіл на українські газети й могли собі лишати по одній картці на папір, якого нам усе було замало. Найбільшим для мене здобутком була тритомова «Українська загальна енциклопедія», яку мав Бандера. Із неї міг я робити такі комплекти, як історія Украйни, географія України, історія української літератури, мистецтва й інші. Усі харчі давали ми до спільної торби, якою завідував спочатку Лебедь, і їли ми спільно, ділячи по рівній пайці кожному без огляду на те, що він діставав з дому. [...] Ми діставали великі посилки від Комітету допомоги українським політичним в’язням, а крім того, від батьків і знайомих».

На пропозицію Бандери усі члени ОУН мали посилено вчитися й завершувати свої університетське навчання, а інші мали здобувати знання від початкового рівня. Так Карпинець вчив усіх точних дисциплін, Климишин — історію і філософію, українську і англійську мови тощо. Великий вплив на успішність у навчанні

Бандера мав на Григорія Перегіняка, який згодом став одним із перших організаторів та командирів УПА на Волині.

Перед Різдвом 1937 року Степан Бандера організував хор на чотири голоси, яким сам і керував, для підготовки співаної Служби Божої, перед приїздом капелана українських політичних в’язнів доктора богослов’я, отця Йосипа Кладочного. В’язні співали Службу Божу так чудово, що нею захоплювалися тюремні сторожі. Через нього Бандера підтримував постійний зв’язок із зовнішнім світом й Проводом ОУН за допомогою ґрипсів, які заклеювали в олівці, та розмов під час сповіді. Отець Йосип Кладочний сповідав Бандеру тричі на рік. За спогадами о. Кладочного, Степан Бандера: