Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Я мовчу, пильно розглядаючи заклопотаного султана. Не можу підібрати слова. Мені важко впоратися з панікою.

— Невже Сафін помре? — налякано питаю. Я не знаю, цього Оксена, але чомусь не хочеться аби він помирав. — Невже йому ніхто не може допомогти? — Налякано та з недовірою питаю, заглядаючи у похмурі, чорні очі Махмеда.

— Може, Квітко! — холодно запевняє султан.

— То чому ж не допомагає? Чого ви чекаєте? Доки Оксен справді помре?!! — я хвилююся, бо чомусь страшно, від того, що цей чоловік помре, не у своєму часі. І взагалі мені моторошно від таких думок.

— Квітко, ми тут усі чекаємо тебе, — цілком серйозно запевняє султан.

— Мене?!! — ледь не з квадратними очима перепитую. — Чому мене? Чим я можу вам допомогти?

— Цвітано, ти мене в підземеллях питала, що ти можеш? Ти ж проста смертна... — чоловік витримує паузу, по якій відповідає. — Ти вже, мабуть, здогадалася, що це не так. Ти не проста смертна, Квітко. У моєму часі, ти заміниш доньку місцевої знаменитої знахарки Орини. Ти дуже на неї схожа. — чоловік кліпає й кілька секунд напружено дивиться на мене. Цей погляд мене лякає, але я мовчу, а султан тим часом продовжує. — Мати Квітки, померла рік тому. Втопилася у водах Смотрича. І на тебе, а вірніше її доньку біда чатує. Та оскільки ти зараз будеш тут замість Квітки, тож будь обережною. У тебе тиждень, аби врятувати Оксена та спасти своє життя. І мій тобі наказ, — в ліс одна не ходи. Бери когось зі собою, бо тебе паралізує від укусу змії, якщо нікого поруч не буде. Твій батько ж продасть тебе потім, панові. Якому ти народжуватимеш дітей одне за одним.

Я нервово ковтаю. Такий розклад мене неабияк лякає. Я не хочу помирати, та ще й тут. А остання фраза узагалі виводить мене зі себе, але я не встигаю сказати нічого. Султан випереджає мене.

— Зараз у тебе є шанс змінити своє минуле, або ж залишити все як є.

— Але якщо я зміню своє минуле, то тоді не буде мене.

— Ти будеш! — запевняє мене султан. — Тільки доля у тебе, буде щасливою. Твій наречений, що покинув тебе біля вівтаря у твоєму часі, повернеться...

— Він мені вже не потрібен, — нервово кидаю я.

— Це вже тобі вирішувати, Квітко, — зітхає султан. — На відміну від мого часу, ти у своєму маєш право на вибір. — Махмед відверто заглядає мені в очі та наказує. — А тепер слухай та запам’ятовуй. Звертатися до мене ти маєш, «— О, мій повелителю! Ваша світлосте!», а не як ти звикла. Ми будемо бачитися часто...

— В цьому є потреба? — не витримую я.

— Не перебивай! — гаркає султан та наказує. — Якщо немає потреби, то обов’язково буде. Ти маєш виглядати охайно, а не як покійна Орина. Ніяких відкритих суконь, все має бути скромно, бо за тебе й так парубки б’ються, та й мої візири не відстають.

Я опускаюся поглядом по собі. І завмираю, від краси вишиваної сукні, що одягнена на мені.

— Будь обережною. Хату на ніч замикай. Тут не двадцять перше століття, і на любощі особливо згоди не питають, а мої бусурмани, то взагалі. Хоч вони мають наказ не займати тебе, а навпаки берегти. Та все ж неадекватних достатньо.

Я знову нервово ковтаю. Чомусь навіть уявити не могла, що тут така дикість панує. Я вся напружуюся, і притискаюся до холодної стіни.

— Султане...

— Ваша світлосте, — перебиває мене суворо чоловік.

Я ж ігнорую його зауваження і налякано шепочу.

— Мені страшно! Ти ж можеш подбати про мою безпеку?!!

Султан відверто дивиться на мене, і надто серйозно заявляє.

— Якщо погодишся стати мені дружиною, то будеш під моєю опікою.

— Дякую, вже не треба, — фиркаю і відхилившись від стіни йду повз султана. Висмикую ножа з чохла, що висить у нього на поясі, заявляю. — Я сама дам собі раду. Тут же середньовіччя...

Я аж скрикую, коли опиняюся в обіймах султана, який надто сильно притискає мене зі спини. І обережно забирає ніж з моєю руки.

— Квітко, охолонь. Тут середньовіччя, але тут існує смертна кара. — А зґвалтування великим гріхом не вважається, на відміну від вбивства. — шипить мені на вухо чоловік. — Зазвичай тутешні жінки навіть не згадують про це, бо соромляться бути осудженими. Тож ніж це не іграшка. — султан ховає ножа у чохол, і суворо звертається до мене. — Годі брикатися, як норовиста кобилка, краще послухай. — чоловік відпускає мене, і продовжує. — Сьогодні ж пришлю до твоєї хати двох євнухів, щоб оберігали тебе. І Оксена сьогодні до тебе привезуть. Якщо правильно лікуватимеш його, то він на ноги встане до двох днів, і буде тобі надійною охороною.

— Як я його лікуватиму, якщо я нічого не знаю, і не вмію?!! — ледь не плачу я, розгублено дивлячись на султана.

— Цей дар, Квітко, передається кожній дитині твого роду, ще в утробі матері. Кожна дівчина твого роду володіє цим даром. Вам не можна нікому бажати зла, бо сказані навіть нехотячи слова, стають дійсністю.

Я нервово ковтаю, бо мала можливість не раз спостерігати, що сказане мною у пориві злості, здійснювалося найближчими днями

— Ходімо проведу тебе, до твоєї хати. — впевнено наказує Махмед.

— А якщо нас побачать люди? — одразу напружуюся я.

— То не страшно. — Відмахується султан, і наказує. — Ти збирай квіти які тобі потрібні для лікування Оксена, отак й поволі підемо до тебе. Я ж тут повелитель. Ніхто не осмілиться очей підняти на мене, не те щоб щось сказати.

Я озираюся довкола, і мій погляд стрибає на ноги. Я взута в личаки. Зітхаю, і одразу зриваю жменю стебел ромашки.

 Йдемо з Султаном далі, і я рву червоні польові маки, слухаючи султана, який зі захватом розповідає, про своє захоплення Кам’янця, який став його перемогою та прокляттям водночас.