Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Маєте рацію, професорко, — сказав він; говорив голосно, бо до купе увірвався через відчинене вікно гучний перестук коліс. — Це таки збіса круто.
— І дівчатам можна курити! — захоплено вигукнула МакКласкі. — Я можу сісти на своє місце, за яке, хай йому чорт, таки заплатила, і запалити цигарку, і ніякий чортів чинуша з парафіяльної ради не буде верещати, що я убиваю дитину десь у сусідньому графстві. Ну ж бо, запали і ти! Ти ж студентом димів, як паровоз. Пам’ятаю, десь у 2006-му за каплицею я сама стрельнула в тебе цигарку.
Вона відкинулася назад і з щасливим виглядом затягнулася сигаретою: цього разу вже не самокруткою, а справжньою, фабричною. Потрапивши в готелі у тютюнову крамничку, професорка поводилася, наче дитина в кондитерській, і накупила з десяток різних, давно забутих ґатунків.
— «Плеєрс нейві кат», флотські без мундштука, — сказала вона, злегка закашлявшись, — виготовлені в ті дні, коли у нас справді був флот. Подумай тільки, Г’ю. Ми опинились у тих часах, коли королівські військово-морські сили вдвічі переважали двох своїх найближчих суперників разом узятих! Pax Britannica! Британія знову перша! Гарне відчуття, правда? А коли ти спровадиш на той світ кайзера, то Британія першою й залишиться.
— Професорко, я ж вас попередив. Замовкніть.
— Вибач! Вибач. Маєш рацію. Більше не повториться. Про місію — ні слова, рот на замок. Але ти цей… запали одну!
— Не можу. Я пообіцяв… Кессі.
— Але ж, як ти сам був слушно зауважив, її тут немає. Та й у будь-якому разі навряд чи вона мала б щось проти одненької сигаретки.
Стентон глянув на сигарети, що спокусливо визирали з архаїчної на вигляд коробки. Без мундштука. Чистий тютюн.
Може, й справді варто запалити, лиш одну.
Щоб відзначити момент. Адже це таки круто: мчати у «Східному експресі» Туреччиною назустріч найдивовижнішій у цілому всесвіті пригоді. «Граніт рятує британську армію і світ»! Навіть Біґлз, мабуть, подумав би, що це вже занадто, вище голови не стрибнеш. То чому б не відзначити таку мить сигареткою? Це ж аж ніяк не означає, що Кессі більше для нього нічого не важить. Просто тут, у бойовій обстановці, свої правила, дівчатам, які чекають дома, не знані…
Він простягнув руку.
МакКласкі у захваті піднесла йому коробку. Ніщо не приносить узалежненим більшої радості, ніж нагода підмовити приятеля, який ще вагається, до них долучитися й у такий спосіб виправдати свою слабкість.
— Молодчага! — сказала вона. — А ще, знаєш, у тебе є повне право на мене сердитися. Я була страшенною егоїсткою, безвідповідальною нахабою, і мала б зараз горіти від сорому. Але тепер усе буде добре. Ти з цією роботою впораєшся, я впевнена. Ти для неї ідеально підходиш. Та хіба могло бути інакше, ти ж — Граніт! Тому-то я тебе й обрала.
Стентон уже взявся був за кінчик сигарети, щоб витягнути її з коробки, та раптом завмер. І забрав руку.
Його зупинили останні слова МакКласкі.
«Тому-то я тебе й обрала».
Професорка стенула плечима.
— Ну, гаразд, як знаєш. Твій самоконтроль просто вражає. Та твоя Кессі була, певно, вогонь, а не дівчина.
— Так і було, — тихо мовив Стентон.
Запала тиша. МакКласкі зі щасливим виглядом курила і, всміхаючись сама до себе, пожадливо переглядала меню з вагона-ресторану.
«Тому-то я тебе й обрала».
Несподівано Стентонові прийшов на пам’ять вчорашній ранок на Галатському мосту. Прохолодна, волога бруківка, з якої він підводився. Мить після того, як він урятував матір, дівчинку і хлопчика.
Ту сімейку врятував, свою врятувати не зумів.
І тут майнула думка: ану ж усе було набагато, просто-таки безмірно гірше? А раптом причиною їхньої загибелі став власне він?
— Омари! — вигукнула МакКласкі. — Вони подають свіжих омарів. У потягу! Боже, я люблю це століття.
Стентон підвівся і, прочинивши внутрішні двері купе, визирнув у коридор. Професорка далі стікала слиною над меню і навіть бровою не повела.
— От холера, Господи Боже мій, — бурмотіла вона. — На десерт у них солодке суфле. Але ж у потягу суфле не приготуєш, га? Добре, скажу тобі, хлопче, якраз це я й збираюся з’ясувати.
Стентон знову сів і втупився у МакКласкі.
Невже це правда?
Невже його справді так використали?
Він був їм потрібен. Був потрібен тій примарній спільноті, відомій йому як орден Хроноса. Він сам або, у будь-якому разі, хтось такий, як він. Граніт Стентон, який уславився тим, що виживе де завгодно. Любитель пригод. Беззаперечно винахідливий і безсумнівно рішучий.
А ще їм треба було, щоб його ніщо не тримало.
«Тому-то я тебе й обрала».
Стентонові пригадався переддень Різдва, коли він дізнався про існування ордену Хроноса. Тижні й місяці опісля. Численні розмови. Виявляється, зерна сумнівів засіялися вже тоді, та паростки пробилися на поверхню свідомості лише тепер.
Він мав би здогадатися раніше. Це ж цілком, абсолютно очевидно, якщо логічно подумати.
Стентон іще раз підвівся і визирнув у коридор. Цього разу МакКласкі помітила.
— Чого це тобі не сидиться, Г’ю? Щось не так?
— Та от, спало дещо на думку.
— Поділишся?
— Авжеж, чому ні. Сиджу собі і думаю: а звідки вам відомо, що їх було четверо?
— Прошу? Не розумію. Кого було четверо?
— Убивць у машині. Тих, що знищили мою сім’ю. «Всі четверо щезли й усе тут». Це ваші слова. Напередодні Різдва, коли я щойно до вас приїхав і ми сиділи за сніданком. Звідки ви знали, що їх у тій краденій машині було четверо?
— Ну… Не знаю. Я так сказала? Певно, десь прочитала. А чому ти питаєш?
— Не прочитали. Про це ніде не повідомляли. Там, звідки ми прибули, насильницька смерть — явище надто буденне, щоб про це писали в газетах; у мережі теж нічого не було. Ніде не згадували жодних подробиць. Але вам було відомо, скільки їх сиділо в машині. «Всі четверо щезли й усе тут» — це ваші слова.
— Не знаю, Г’ю, що я там сказала, і взагалі не розумію, про що ти. Краще подивися онде меню, бо я хочу
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знову й знову, Бен Елтон», після закриття браузера.