Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

в автобусі текст: чи справді нова пісня така гарна, якою здавалася в машині, і чи можна її зіграти прямо зараз? Для лідера «Часу немає» Олеся Міцного виступ на стадіоні був звичною справою. Для Ореста це було вперше, втім, і для Едема теж: одна з дитячих мрій, яка наприкінці життя може здійснитися. 

Рішучий стрибок — і він уже на колесі. 

— Сьогодні вві сні я почув пісню, — заявив він багатоликому натовпу, — і тепер хочу подарувати її на День народження чудовому музикантові Оресту на прізвисько Зуб. Він може розгризати зубами бляшанки і збирати стадіони. 

Едем торкнув струни, досі ще боячись, що перші ноти розвіють пісню, зіткану з туману. Але чотири пари очей вірили йому. Цього вечора він украв мікроавтобус, продирався нічним садом, затримував дихання за шторами, що не сягали підлоги, а тепер ось вибрався на сцену на краю безкрайого стадіону. Він не мав права втратити свою пісню. 

І вона прийшла. Спершу невпевненими крочками пробігла по ладах, потім зміцніла, налилася відвагою й кольором, ухопилася за слова, як за повітряну кульку, — і закружляла над сценою, підіймаючи в повітря мрії й віру в їхнє здійснення, а торкнувшись прожектора, раптово розсипалася — як розсипається сніг, і на мить здалося, що той сніг покриє все холодом розчарування. 

Та ще за мить пісня знову — мов паросток, що пробивається із замету, — вигулькнула у світ, витяглася тонко-тонко, виросла очеретинкою, квіткою, розгорнулася в кольорову хмарку — і розлетілась, як конфетті. Те конфетті зробило повітряне коло над лавками стадіону, різко злетіло аж до купола — і розтануло в повітрі. А потім закрапав весняний дощ… полився струмком, затопив усе довкола, заповнив легені, прибуваючи, торкнувся маківок — і пісня вихлюпнулася з чаші стадіону… 

Музикант ударив по струнах останнім акордом. Тут, на дерев’яному колесі, побачивши своє відображення в очах навпроти, він згадав нарешті, як то — бути воїном гітари. 

 

Розмірено гурчав двигун мікроавтобуса. У дзеркалі заднього виду Едем бачив хлопчаків, знеможених від вражень. Вони посхилялися один на одного й поснули. Обіпершись ліктем об дверцята, Інара не відривала погляду від дороги, наче водієм була вона. 

Автомобільний годинник попереджав: до півночі залишалося менше години. Едем згадав, що не домовлявся з джином про часові рамки, але підозрював, що рівно о дванадцятій «карета стане гарбузом» — і Міцний почне особисто контролювати власне тіло. А значить, зосталося не так багато часу, щоб розвезти всіх по домівках і повернути мікроавтобус на стоянку. 

— Схоже, сьогодні ви знайшли свій божественний вогонь, — порушила мовчанку Інара. 

— Довелося заплатити за нього репутацією. 

— Платити доводиться завжди. Та якщо ви готові так само натхненно відіграти з U2, то ми заплющимо очі на вашу славу покаянного плагіатора, крадія автівок та дітей. 

Едем розсміявся. 

— Ви ж знаєте: усе це, — він кивнув на хлопчаків, — було не для того, аби змусити вас передумати? 

Інара обернулася й тепер не могла відвести погляду від сонних хлопців. 

— Так солодко сплять. Сподіваюся, у дитячому будинку не забили тривогу. 

— Інаро, не хвилюйтеся, такий вечір не може скінчитися погано. 

— Якщо дізнаються, нам заборонять бачитись. Незважаючи ні на що. 

— Незважаючи на хворобу Мітча? — обережно спитав Едем. 

На кілька секунд Інара заплющила очі — вже одне тільки це слово завдавало їй болю — і знову сіла прямо. 

— Він сам вам сказав? 

— Ще вдень, коли ми чекали вас біля кабінету директора. Орест тримається. Справжній боєць. 

— Часом мені здається, що бійців не існує. Ми просто тримаємося, доки можемо, доки не намацаємо свою межу. Знаєте, чому його прізвисько — Зуб? 

— Може розгризти бляшанку з колою. 

Вона невизначено кивнула. Едем не став розпитувати про прогнози лікарів, про ліки, яких не існує, про те, чи не почав Орест зомлівати... 

— Ви дізналися про хворобу вже після того, як вирішили його всиновити? — натомість спитав він. 

— Ні, до. Але поки хвороба не перейшла у другу стадію, це не мало значення. Це не питання гуманізму — усиновити смертельно хвору дитину. Повірте, в мене немає аж такої сміливості. Це сталося поза моїм бажанням. Коли я побачила Ореста, я зрозуміла, що саме таким міг би бути мій син. Саме таким. 

Інара відвернулася до вікна. Дорога намотувалася рулоном на передні колеса. 

— Інаро, але ж ви молода, у шлюбі, ще не пізно завести свою дитину. Я не маю на увазі відмовитися від Ореста, у жодному разі, — але зачати малюка. 

Деякий час Едему здавалося, що жінка його не почула. Вони звернули з проспекту. Праворуч почався сосновий ліс. 

— У двадцять два роки я зробила страшну помилку, — сказала Інара. — І ніколи не пробачу собі за це. 

Едем зрозумів не одразу, але коли весь пазл склався, сталева рукавиця стиснула йому серце. І він не міг говорити далі. 

Так само розмірено гудів двигун, але Едем його не чув. Попереду з’явилися вогні дитячого будинку. Не зметикувавши, Едем зупинився біля воріт, та відразу ж від’їхав назад, під тінь сосон. 

Тепер він знав, чому п’ятнадцять років тому Інара раптом перестала писати, а потім щезла, залишивши прощального листа. 

Не було ніякого хлопця й нового кохання, як вона стверджувала в листі. Була їхня можлива дитина, і її рішення, яке вона ухвалила за двох. 

 

 

Сліпуче світло заливало вулицю, сховатися від нього можна було тільки в тіні батька. У довгому коричневому плащі той крокував по тротуарних плитах завбільшки з острів, ніколи не наступаючи на стики, і доводилося бігти підстрибом, аби не відстати. Над нескошеною травою по краях тротуару пурхали метелики з блакитними крильцями. Яскраво-червоне сонечко вмостилося на батьків рукав і перетворилося на плямку. Весь плащ був усіяний різнобарвними плямками. 

Батько різко зупинився, хлопчик наткнувся на його ногу і, щоб не впасти, ухопився за плащ. Один з метеликів перелетів на його руку і розплився по ліктю бузковою цяткою. 

— Ну от ми й прийшли, — сказав батько. 

Він нахилився, наміряючись додати щось ще, але сонце засліпило хлопчика — і Едем прокинувся, так і не побачивши його