Читати книгу - "Заборонені почуття , Rexana Keys"

Після навчання я відчувала, як у мене всередині клекотять емоції. Я з нетерпінням чекала на зустріч із Софі, адже хотіла хоч на мить відволіктися від думок про Дена. Коли я побачила її на парковці, усмішка спонтанно з'явилася на моєму обличчі.                                                                   

-Привіт, Ніко! Готова до нашої прогулянки?, — запитала вона, її енергія завжди була заразливою.

-Так, але…, — я зупинилася, відчувши, як в серці знову зароджується тривога. Я не хотіла, щоб вона дізналася про мої проблеми з Деном, тому спробувала швидко змінити тему.                                

-Можливо, краще на іншим разом?                              

В цей момент я помітила, як до нас підходить Ден. Моє серце завмерло.                                                     

-Ніко! — покликав він, і я відчула, як знову все всередині мене закрутилося. Я швидко перевела погляд на Софі.                                                                   

-Слухай, мені дійсно пора, — сказала я, намагаючись виглядати спокійною.                            

- Чому? Що сталося?— запитала Софі, але я не могла дозволити собі пояснювати.                              

Ден, підійшовши ближче, зупинився поруч.              

-Ніко, сідай у машину, — спокійно сказав він, протягуючи руку, ніби хотів вказати на щось важливе.                                                                               

-Ні, я не можу , — відмовилася я, намагаючись зберегти свою рішучість. Але він просто повторив своє прохання, а потім, не чекаючи на мою реакцію, відкрив двері і посадивши мене на сидіння  сам сів за кермо.                                             

Я відчула, як адреналін прокотився всередині. -Ден, що ти робиш? — закричала я, намагаючись відкрити двері, але він миттєво заблокував їх.        

-Заспокойся, Ніко. Нам потрібно поговорити, — його голос звучав серйозно, але в той же час і злегка схвильовано.                                                        

Я повернулася до нього, відчуваючи, як серце б'ється частіше.                                                                  

-Говорити? Про що? Ти ж знаєш, що я вирішила! — намагалася я говорити впевнено, але сльози вже почали наповнювати мої очі.                                         

-Але я не розумію, чому ти так легко відмовилася від мене , — його слова впали на мене важким тягарем.                                                                                

Я почала плакати.                                                              

-Я ні від кого не відмовлялася. Ти собі щось вигадав. Між нами нічого не було й не буде., — мої слова перетворилися на шепіт, і я відчула, як внутрішня боротьба знову охоплює мене.                

Ден потягнувся до мене, притискаючи до себе.

 - Я не розумію Ніко про що ти ? Ти подобаєшся мені і я знаю що це взаємно.— його голос звучав сповненою надії.                                                                

Я знову плакала, відчуваючи, як емоції переповнюють мене.                                                        

-Це не так.-тремтячим голосом промовила . Сльози збиралися в очах ,але я не готова знову давати слабину.                                                                 

В цей момент він нахилився до мене і, не втрачаючи жодної миті, поцілував. Це був поцілунок, сповнений усіх тих почуттів, які я намагалася приховати. У цей момент здавалося, що світ навколо нас зупинився, і не було нічого, крім нас двох.                                                                     

Коли поцілунок закінчився, я глибоко зітхнула, намагаючись опанувати себе.                                       

-Ніколи більше  не смій, чуєш ? Ніколи..— почала, але слова знову застрягли в горлі.                             

-Просто скажи мені, що ти відчула, — він дивився на мене з надією в очах.                                                 

Я похитала головою, знаючи, що це рішення вже прийнято.                                                                            

-Відчини двері, мені потрібно додому, — вимовила я тихо, відчуваючи, як важкість знову лягає на мої плечі.                                                                                     

Ден кивнув, його вираз обличчя став серйозним. -Добре, я відвезу тебе додому, — сказав він, і, хоча його голос звучав спокійно, я помітила, як тінь смутку охопила його очі.                                                 

Ми їхали в мовчанні, кожен з нас у своїх думках. Я дивилася в вікно, спостерігаючи, як минають дерева і будинки. Всередині мене розгорталася буря почуттів: любов, сум, тривога, але я знала, що зробила свій вибір.                                                            

Приїхавши додому, я відчула, як важкий тягар з моїх плечей зник, але водночас серце було переповнене сумом. Ми розійшлися по своїх кімнатах, і в той момент я зрозуміла, як важко мені без нього.                                                                    

Декілька днів пролетіли в шаленому темпі. Я намагалася звикнути до нового ритму, але думки про Дена не покидали мене. Чи правильно я зробила, відмовившись від своїх почуттів?  Я дивилася на свій квиток і, глибоко зітхнувши, кивала головою. Я повинна була впоратися.

Аеропорт був переповнений людьми, голоси лунали з усіх боків. Коли я попрощалася з мамою і Девідом, в мене в грудях щось стиснулося. -Дивися за собою, Ніко, — сказала мама, а я намагалася зберегти спокій, але очі вже наповнювалися слізьми. Я знала, що це буде важко, але я мала бути сильною.                                  

Сівши в літак, я намагалася відволіктися, заплющивши очі. Трохи проспавши, прокинулася від звуку оголошення. Літак приземлився, і я, наповнена хвилюванням, вийшла на рідну землю. Коли я побачила батька, що чекав мене з усмішкою, моє серце заповнилося радістю. Я кинулася до нього, обіймаючи його міцно.