Читати книгу - "Прощення"

я бажаю? На прикладі минулого, всіх своїх помилок навчитися нарешті чогось корисного. Я довго не розумів, чому в практикуванні регресії я знову спотикаюся об цю, здавалось би, неважливу сцену з мого минулого життя. Аж поки не стався обвал біржі, фінансовий крах архієпархії, банкрутство, продаж підприємства «T100» і все інше. І от тепер я врешті-решт збагнув усе.

— Що ви збагнули? — питає Білий.

— Мораль байки не в тому, як виправитися в ситуації, яка знову повториться. Суть у тому, як перервати сам цикл повторюваності. Убити «Великого Орка», частиною якого я є, пане Адам. І це Ваша місія, чи я, може, помиляюся?

— Ні, не помиляєтеся, — відказує Білий. — Але Вас і мене замало, щоб виконати завдання.

— Коли мені сказали, що я член «Великого Орка», я сміявся. Я тоді був молодим висвяченим ієреєм тут, у Мариборі. Я завжди висміював ті чи інші таємні угруповання, яких, як ми всі добре знаємо, не бракує серед моїх братів. У це товариство я ніколи не вступав, навіть ніколи про нього не чув. Якось до мене завітав Фаркаш і повідомив, що я — одне з тринадцяти тіл, у якому опинилися сотні, тисячі, мільйони чи скільки їх там, душ, що охороняють світ, пильнують, аби він залишався таким, яким є. Спочатку я підсміювався, а тоді одного вечора відчув, як моє тіло стискають щупальця. Усюди — на животі, грудях — з’явилися сліди. Ніби мене обіймав величезний спрут. У своєму житті я зустрічав людей зі стигматами. Але ці виразки не були схожі на стигму. Я молився, постив і сповідався. Нічого не допомагало. Це була Божа воля, і я мусив прийняти її, хоча й не просив, — так само, як прокажені мусять змиритися зі своєю хворобою. Я знаю, пане Адаме, Ви мусите відпустити в інший світ усіх тринадцять членів. Жоден із нас не повинен залишитися, жодна з наших душ не має залишитися непрощеною, — якщо ви хочете, щоб Вам усе вдалося. У Вас небагато часу, бо, думається мені, інші члени теж насторожі та стежать, як і я. Дуже швидко вони знайдуть нові тіла, куди заселять міріади засліплених душ. Нові тіла стануть новими провідниками, новими членами тринадцятки. Чи ви знаєте, що відповів Фаркаш, коли я кілька років тому запитав його, хто голова «Великого Орка»?

Білий стенає плечима.

— Він поцікавився, чи я користуюся інтернетом. Що мені буде легше уявити, як функціонує «Великий Орк», якщо я користуюся інтернетом. Нема головного комп’ютера. Є лише мережа, до якої під’єднано тринадцять комп’ютерів. Тільки деякі знають про існування інших. І тільки одному відомо про всіх інших. Але він не обов’язково мусить бути головним, бо мережа може повністю оновитися від будь-кого з тринадцяти. Можна витягнути кабель з дванадцяти комп’ютерів, однак уся інформація, яка є в мережі, залишиться незміненою, і робочий комп’ютер, що зостався, негайно розпочне пошук нових комп’ютерів, з якими зможе створити нову мережу. Треба витягнути кабель з усіх тринадцяти комп’ютерів, перш ніж одному з них вдасться замінити ті з них, що вже не функціонують.

Вираз обличчя отця Кирилова змінюється, воно стає серйозним і строгим.

— Я б із радістю вам допоміг, Адаме. Від щирого серця хочу допомогти. Але я не знаю інших членів «Великого Орка», окрім тих, кого Ви вже відвідали. Хіба що мера Воду. Але про нього, гадаю, знаєте й Ви. Про інших навіть не здогадуюся. Й гадки не маю, як дізнатися їхні імена.

Кирилов запалює нову цигарку, відкладає ковдру, встає, поправляє на собі елегантний костюм і комірець.

— Дозвольте, одну хвилинку. Я тільки доставлю дві фігурки, хоча виріб усе одно не буде повністю готовим. Та я хочу, щоб ви з моєї майстерні дещо з собою взяли.

Кирилов сідає за стіл, направляє зручно настільну лампу, нахиляється над великою лупою і в одну зі скриньок, що стоять на столі, вкладає пінцетом крихітні деталі.

Поет, який весь час сидів на краєчку дивана біля Кирилова і мовчки курив, відкашлюється.

— Я вважаю, що отець Кирилов святий. Звичайно, ніхто у місті з цим не погодиться. Більшість називає його злочин-цем, та насправді це людина, яка зуміла сягнути фундаменту Католицької церкви і похитнути його непідкупною добротою та праведністю. Мариборська архієпархія відтепер муситиме жити як бідна Церква. Муситиме вернутися до витоків, до Петра. Пережити очищення. Траншеї, які телеоператор «Т100» проклав до людських осель, стали особливим способом зв’язку. Люди збочені, тому найчастіше згадують історії з порнографічними каналами. Будьмо відвертими: отець Кирилов ніколи не мав впливу на програми оператора. І його заслугою є те, що численні проекти працюють і рятують Церкву від повного банкрутства. Особливо успішним є продаж по телебаченню. Справжнім хітом стали ножі з сенсорами — вони видають звуки, що відповідають типові м’яса, яке ви ріжете. Якщо ви, наприклад, розрізаєте телятину, шумить осіннє листя, якщо рибу — чується шум хвиль і так далі. «Т100» зроблене з доброго тіста і, маємо надію, буде добре рости. Але ці прибутки пожинатиме не Церква — їх переведуть у капітал банки.

Поет перестає шептати. Кирилов замислено склеює і складає фрагменти своєї мініатюри. Очі широко розплющені. З кутика рота стримить кінчик язика. Гранична концентрація.

— Він згадував перед вами про катакомбу, — знову зашепотів поет. — Він знає, що трапилося зі Свинком і Дорфлером. Такими стаємо ми, люди, коли нас покидають душі. Але ж таке існування тим, хто має душі, видається недостойним. Тому ми домовилися, що після того, як його душа буде прощена, я покладу тіло серед його братів та сестер. Він хоче спочивати в гідності та спокої. Я кажу про це, щоб ви знали.

— Ось, — каже Кирилов і підводиться. — Остаточно закінчити мініатюру я не зміг, потрібен ще день, але його в нас нема. Пане Адаме, я віддаю незавершену роботу, цілком у дусі ідеї розуміння фрагмента як відкритої мистецької форми, яку зможе завершити Ваша уява. І прошу негайно завершити ваше завдання. На цьому місці я з вами прощаюся і ще раз вам дякую за те, що прийшли. Пані Портеро, було дуже приємно, навіть якщо ми не відповіли на питання щодо етимології Вашого прізвища.

Кирилов вручає Білому дерев’яну скриньку і легенько вклоняється Розі Портеро. Пригладжує гладко зачесане біле волосся.

Роза і Адам обмінюються поглядами. Білий ствердно киває головою. Роза витягує з сумочки срібну пудреницю, відкриває і дає Кирилову кульку драже.

— Я пропоную Вам узяти з цього боку, — каже Білий, підіймаючи ту кришечку, під якою лежать темні дражини.

Кирилов киває, бере кульку, відходить в інший бік кімнати, вклякає в кутку і починає молитися.

Дезінфекція

Адам Білий лежить на готельному ліжку зі своїм айпадом і переглядає газетну інтернет-сторінку. Пізній понеділковий ранок, чи не всі опубліковані новини написані в суботу, тому в них нічого нового. У розділі чорної хроніки жодних звісток про нові випадки психічних нападів у знаних мариборців. Зате є величенька стаття про негативний вплив будівництва очисної споруди під Кальварією на фінанси та екологію. Стаття закінчується твердженням, що в місті забагато стічних вод і замало грошей, при цьому автор висновує, що саме мер та його команда мали б покращити ситуацію з коштами. У культурній рубриці поміщено скорочений репортаж про Марибор, опублікований у німецькій газеті «Frankfurter Allgemeine Zeitung». Марибор описаний як «нещасне місто». Мер Вода на цю