Читати книгу - "Дикий бастард, Анна Лященко"

– Думаю, так.

Наказавши сторожам залишитися нагорі, ми з Діганом стрибаємо в прірву. Обертаючись на льоту і, плануючи, приземляємось на дно ущелини. Серце неприємно щемить, заглядати в екіпаж не хочеться. Але я пересилюю себе і відчиняю двері.

Усередині нічого немає. Вию. Невже тіло брата зжерли дикі звірі? Від цієї думки мене скручує навпіл, і я ледве стримуюсь, щоб не продемонструвати вміст шлунка. Радію, що вартові залишилися нагорі. Не годиться королю показувати слабкість.

– Ердане. Ти знайшов щось?

– Нічого…

– Ні кісток, ні закривавлених залишків одягу?

– Нема нічого! – ричу я, уже взявши себе в руки.

– От і я нічого не знайшов… Від четвірки коней не лишилося жодної кісточки. Тільки це. – Наставник простягає мені шматок кінської збруї. Помочі акуратно обрізані ножем. – Ти розумієш, що це означає?

– Все підлаштовано! Коні не падали з урвища! –- швидко здогадуюсь я. – І одягу в’язнів теж немає.

– А це означає…?

– А це означає, що Барт може бути ще живий! Потрібно знайти начальника конвою!

Ми злітаємо назад на дорогу, і я вже збираюся наказати повертатися додому, як поряд із нами приземляється Фрай.

– Я бачу, ви вже знаєте. 49-та позначка…. Те місце, де загинув Барт… – сумно констатує Фрай.

– Місце, де він, ймовірно, загинув! – і я розповідаю другові, про що ми з Діганом дізналися, оглянувши екіпаж.