Читати книгу - "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"

учинив правильно. Але тоді нам потрібно було пояснити, чому ця надзвичайна реакція виникла так раптово майже на самому початку двотижневої пригоди. Хоча психологічні тести й не виявили у 8612-го жодного натяку на психічну нестабільність, ми запевнили себе, що його емоційний зрив став результатом надмірної чутливості натури і надто сильної реакції на штучні тюремні умови. Я разом із Крейґом та Куртом улаштував щось на кшталт мозкового штурму, і ми дійшли висновку, що в процесі відбору учасників, мабуть, був недолік, внаслідок якого тестування змогла пройти «травмована» людина. Ми відкинули іншу можливість: що ситуативні чинники, які діяли в нашій в’язниці, виявилися для 8612-го непереборними.

Що ж означав наш висновок? Ми опинилися посеред експерименту, розробленого з метою продемонструвати, що ситуативні чинники важливіші за диспозиційні, і ми все ж зробили вибір на користь диспозиційного підходу!

Пізніше Крейґ сформулював нашу похибку: «Тільки потім ми помітили очевидний парадокс, що першу дійсно неочікувану і незвичну демонстрацію ситуативного чинника в нашому експерименті ми “пояснили диспозиціями”, звернувшись до тої теорії, яку збиралися розкритикувати»[65].

Ми все ще не розуміли, чи є в поведінці 8612-го якісь приховані мотиви. З одного боку, він міг справді втратити контроль над собою через надто сильне напруженням, і тоді, звісно, його потрібно було відпустити. З іншого боку, спочатку він міг зіграти «божевільного», знаючи, що за умови вдалої гри ми його відпустили б. Чи, можливо, раптово для себе він дійшов до тимчасового «божевілля», не витримавши власної гри. Згодом у звіті 8612-й ускладнює прості причини своїх дій: «Я пішов, а мав залишитися. Це було дуже погано. Революція не може бути розвагою, і я повинен це розуміти. Я мав залишитися, бо фашистам тільки на руку, якщо вони думають, що [революційні] лідери дезертирують за перших же труднощів, що вони просто маніпулятори. Я повинен був боротися за те, що вважав правильним, не дбаючи про власні інтереси»[66].

Невдовзі після того, як 8612-й вийшов на свободу, один з охоронців підслухав, як в’язні з камери №2 обговорювали план, за яким Даґ мав повернутися наступного дня разом із групою приятелів, щоб розгромити в’язницю і звільнити в’язнів. Мені ця чутка здалася геть неправдоподібною, поки наступного ранку один з охоронців не доповів, що бачив 8612-го, який крадькома пробирався коридором факультету психології. Я наказав охоронцям зловити його і повернути у в’язницю, адже він, найімовірніше, не був хворим, а просто обманув нас. Тепер я точно знав, що потрібно бути готовим до нападу на нашу в’язницю. Як ми могли запобігти насильницькому протистоянню? Що робити, щоб в’язниця змогла функціонувати і — о, так! — щоб експеримент продовжувався?

РОЗДІЛ 5

Вівторок.

Подвійна проблема: відвідувачі й бунтівники

Наші ув’язнені виглядають знесиленими, із заспаними очима, а наша маленька в’язниця почала смердіти наче чоловічий туалет на зупинках нью-йоркського метро. Схоже, що деякі охоронці перетворили відвідування туалету на привілей, який треба заслужити: нечасто і в жодному разі не після відбою. Вночі в’язням доводиться мочитися і випорожнюватися у відра просто у своїх камерах, і деякі охоронці забороняють їм спорожняти ці відра до ранку. У багатьох в’язнів шаленим темпом зростає невдоволення і злість. Здається, зрив 8612-го минулої ночі викличе серед них ланцюгову реакцію. Судячи з підслуханих розмов у камерах, арештанти більше не потерплять такого ставлення.

З такою атмосферою нам все ж потрібно намалювати веселішу картину тим, хто ввечері відвідає наших в’язнів, — батькам, друзям і дівчатам. На місці батьків, побачивши таке виснаження і явні ознаки стресу лише за три дні, я б не дав сину лишитися в цьому місці. Розмірковуючи над способами уникнути цієї проблеми, я був змушений перейти до нагальнішого питання — поширення серед в’язнів-бунтівників чуток, що 8612-й може напасти на нас будь-якої миті. Можливо, це відбудеться сьогодні — можливо, навіть під час побачень, коли ми будемо найуразливіші.

День починається з ранкової зміни о другій ночі. Очевидно, що нічна зміна зволікає, і всі шість охоронців зараз у Дворі після наради з приводу впровадження суворіших правил контролю за ув’язненими, щоб запобігти наступним бунтам.

Спостерігаючи за ними стає зрозуміло, що розмір таки має значення при виборі лідера. Найвищі охоронці стають головними на своїх змінах: Гельманн — нічній, Венді — ранковій, а Арнетт — денній. Найнижчі — Барден і Керос — помічники лідерів своїх змін. Обидва поводяться наче велике цабе, гучно кричать просто в обличчя в’язнів і значно частіше застосовують фізичну силу: залякують, штурхають, виштовхують зі строю і запроторюють упертих в’язнів до карцеру. Ми отримуємо повідомлення, що дорогою до вбиральні ці охоронці-помічники інколи спускають ув’язнених зі сходів чи штовхають їх у пісуари, коли лишаються там наодинці з ними. Також стає очевидною їхня любов до кийків. Вони постійно їх тримають напохваті й грюкають по засувах, дверях чи столу, сповіщаючи про свою присутність. Деякі прихильники психоаналізу сміливо заявляють, що у такий спосіб наглядачі компенсують свою маленьку статуру. Проте, хоч яка психологічна динаміка діяла б, саме вони стають найнікчемнішими охоронцями.

Хай там як, Маркус і Ворниш, що належать також до меншості в нашому експерименті, залишилися порівняно пасивними, значно тихішими і менш активними, ніж їхні колеги. Я просив начальника змусити їх бути напористішими. Брати Лендрі — теж дуже цікава пара. Джефф Лендрі трохи вищий за Гельманна і постійно змагається з ним за домінування на нічній зміні. Проте він зовсім не годиться для вигадливих прикростей, які постійно придумує наш талановитий молодий «Джон Уейн». Лендрі то починає віддавати накази і командувати ув’язненими, то відступає та кудись зникає знов і знов, виявляючи своєрідну нерішучість, не притаманну жодному з охоронців. Сьогодні ввечері у нього в руках узагалі не було кийка. Пізніше він навіть зняв сонцезахисні дзеркальні окуляри, що вважається грубим порушенням наших правил. Його брат Джей нижчий на зріст, він жорстокіше поводиться з ув’язненими, однак завжди «дотримується букви закону». Він не такий агресивний, як Арнетт, але зазвичай підтримує боса, віддаючи впевнені й змістовні накази.

Всі ув’язнені майже однакові на зріст (від 172 до 177 см), за винятком найнижчого Ґленна (3401), чий зріст становить лише 157 см, і найвищого Пола (5704) зі зростом 188 см. Цікаво, що 5704-й поступово стає лідером серед в’язнів. Останнім часом він став упевненішим у собі й непохитнішим у своїх протестах. Його приятелі помітили цю зміну, тож обрали його головою комісії з розгляду скарг арештантів Стенфордської в’язниці, який