Читати книгу - "Аутсайдер"

Пітерсонів. Близько шостої Фред стулив повіки й провалився в сон, але Оллі тільки й міг, що сидіти й дивитися на ліфт, у якому зникла його мама. Він був певен, що якщо задрімає, то вона помре. «Не міг і години зі мною попильнувати?», як запитав у Петра Ісус, і це було дуже хороше запитання, на яке немає відповіді.

О дев’ятій десять двері ліфта ковзнули в боки, і звідти вийшов лікар, із яким вони розмовляли одразу по приїзді. На ньому були синя хірургічна форма і синя просякла потом шапочка з червоними сердечками, що кружляли в танці. Він мав дуже втомлений вигляд, а коли побачив Пітерсонів, то відвернувся геть, наче хотів кудись утекти. Цього мимовільного посмику було достатньо, щоб Оллі все зрозумів. Йому хотілося дати батькові проспати цей перший удар поганих новин, але то було б неправильно. Зрештою, тато знав і кохав її довше, ніж Оллі прожив на цьому світі.

— Ух! — вигукнув Фред і сів, коли Оллі потрусив його за плече. — Що?

Тоді він побачив лікаря, який знімав свою хірургічну шапочку, вивільняючи копицю мокрого коричневого волосся.

— Джентльмени, з великим жалем мушу повідомити, що місіс Пітерсон померла. Ми з усіх сил намагалися її врятувати, і спершу мені здавалося, що в нас усе вийде, але ураження виявилося надто серйозним. Знову ж таки — мені дуже, дуже шкода.

Якусь мить Фред дивився на нього, не в змозі повірити, а тоді видав крик. Дівчина з кучерявим волоссям розплющила очі й витріщилася на Фреда. Дитина з температурою зіщулилась.

«Шкода, — подумав Оллі. — Це слово дня. Ще минулого тижня ми були родиною, а тепер лишились тільки я і тато. Шкода — і правда влучне слово. Ідеально пасує, іншого такого не підбереш».

Фред плакав, сховавши обличчя в долонях. Оллі пригорнув батька до себе й обійняв.

  13

За ланчем Марсі й дівчатка ледь поколупали їжу, а тоді Марсі пішла у спальню досліджувати ту частину шафи, що належала Террі. У їхній парі він був повноправною половинкою, проте його одяг займав лише чверть місця. Террі працював викладачем англійської, тренером із бейсболу й американського футболу, шукав джерела фінансування, коли потрібні були кошти на проекти (а так траплялось майже повсякчас), а ще він був чоловіком і батьком. Усі ремесла йшли йому в руку, але гроші приносило тільки викладання, тож вишуканого одягу було зовсім небагато. Найкращим виявився синій костюм, він підкреслював колір очей Террі, але вже починав зношуватися, і жоден експерт із чоловічої моди не поплутав би його «Бріоні» [82]. Костюм купили в стоковій крамниці чотири роки тому. Марсі зітхнула, вийняла його з шафи, додала білу сорочку й темно-синю краватку. Почала складати одяг у дорожній чохол, коли в двері подзвонили.

Це був Гові, у прикиді на порядок кращому за той, який Марсі щойно спакувала. Гові швиденько обійняв дівчат і чмокнув Марсі в щічку.

— Ви приведете тата додому? — спитала Ґрейсі.

— Не сьогодні, але скоро, — сказав він, беручи чохол з одягом. — Марсі, де взуття?

— Ой, Господи, — відповіла вона. — От я шлапак.

Чорні черевики годилися, та їх треба було натерти. А часу вже не лишалося. Вона склала взуття в торбу і повернулася до вітальні.

— Окей, я готова.

— Гаразд. Крокуй бадьоро і не звертай уваги на койотів. Дівчатка, поки мама не повернеться, тримайте двері на замку й не відповідайте на дзвінки, якщо номер незнайомий. Зрозуміли?

— З нами все буде добре, — сказала Сара.

Та вигляд у неї був не дуже. Тут усі виглядали не дуже. Марсі загадалася, чи можуть малі дівчатка скидати за ніч стільки ваги. Звісно що ні.

— Ну, поїхали, — весело проклекотів Гові.

Вони вийшли з дому. Гові ніс костюм, а Марсі — черевики. Репортери знову згуртувалися на краю моріжка.

— Місіс Мейтленд, ви вже говорили з чоловіком? Що вам сказали в поліції? Містере Ґолд, Террі Мейтленд відповів на звинувачення? Ви домагатиметесь, щоб його випустили під заставу?

— Наразі я нічого не можу вам повідомити, — промовив Гові та з кам’яним обличчям повів Марсі до свого «ескалада» крізь сяйво телепрожекторів (яких, як подумала Марсі, аж ніяк не було потреби вмикати такого сонячного лип­невого дня).

Уже на виїзді з під’їзної доріжки Гові опустив шибку й визирнув, щоб перемовитися з одним із офіцерів, які чергували біля оселі:

— У будинку лишилися Мейтлендові дівчата. Ви, хлопці, відповідаєте за те, щоб їх ніхто не турбував, домовились?

Копи нічого не відповіли, тільки дивилися на Гові з виразом — чи то байдужим, чи то ворожим. Марсі не могла зрозуміти, з яким саме, але схилялась до останнього.

Радість і полегшення, які вона відчула, подивившись те відео (Боже, благослови «Канал 81»), іще її не покинули, але перед будинком так само чатували телефургони, репортери розмахували мікрофонами.

Террі й досі сидів у в’язниці — «в окружній», як висловився Гові, який же це жахливий вираз, наче з якоїсь тужливої кантрі-пісні. Їхній будинок обшукували незнайомці, брали все, що в око впаде. Проте дерев’яні обличчя поліцейських і їхні нульові реакції були найгірші й хвилювали набагато більше, ніж світло телекамер і запитальні вигуки. Їхню родину поглинула бездушна машина. Гові казав, що все вийде на добре і ніякого лиха їм не буде, але цього поки що не відбувалося.

Ні, поки що ні.

  14

Офіцерка із сонними очима нашвидкуруч обмацала Марсі, тоді наказала їй опустити сумочку в спеціальний пластиковий контейнер і пройти крізь металодетектор. Офіцерка також прийняла їхні водійські права, склала в пакети й почепила на коркову дошку поруч із багатьма іншими посвідками.

— Костюм із черевиками теж, місус [83].

Марсі передала.

— Коли я прийду завтра вранці, то він уже має бути в костюмі, чистенький-чепурненький, — сказав Гові й пройшов крізь металодетектор, який враз запищав.

— Ми обов’язково передамо це його дворецькому, — відказав офіцер по інший бік детектора. — А тепер дістаньте все, що лишилось у ваших кишенях, і спробуйте ще раз.

Як виявилося, проблему становила зв’язка ключів. Гові передав їх офіцерці й пройшов крізь детектор удруге.

— Я вже тисяч п’ять разів тут був, і щоразу забуваю про ключі, — сказав він Марсі. — Це, мабуть, якийсь фройдистський прикол.

Марсі знервовано всміхнулася й промовчала. У горлі пересохло, і вона вирішила, що як спробує щось сказати, то вийде тільки каркотіння.

Другий офіцер провів їх крізь одні двері, потім — інші. Марсі почула дитячий сміх і гомін дорослих розмов. Вони минули залу для відвідин, де на підлозі лежав коричневий промисловий килим. Діти гралися. Ув’язнені в коричневих робах розмовляли з дружинами, коханими, матерями. Кремезний чоловік, у якого по одній щоці «струменіла» вниз родима пляма, а на другій загоювався поріз, допомагав маленькій донечці переставляти меблі в ляльковому будинку.

«Усе це — сон, — подумала Марсі. — Надзвичайно правдоподібний сон. Я прокинусь біля Террі й розповім йому, що мені наснився кошмар, у якому його заарештували за вбивство. І ми разом над цим посміємося».

Якийсь в’язень, навіть не намагаючись приховати свій жест, показав на Марсі. Жінка, що сиділа поруч, вирячилася на неї, а потім заговорила до іншої жінки. Офіцер, який їх супроводжував, ніяк не міг упоратися