Читати книгу - "Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі"

Цкуру взяв таксі і поїхав до бібліотеки, аби переглянути підшивку газет шестирічної давнини.

11

Наступного дня, у понеділок, о пів на одинадцяту Цкуру був під офісом Червоного. Офіс був розташований орієнтовно за п’ять кілометрів від автосалону «Лексуса». Він займав половину восьмого поверху в офісній будівлі модерного скляного стилю. Іншу половину займало представництво відомої німецької фармацевтичної компанії. Цкуру вдягнув той самий темний костюм, що й учора, і пов’язав синю краватку, яку йому подарувала Сара.

На вході великими буквами красувався стильовий логотип фірми BEYOND. Сам офіс був світлим, просторим і чистим. На стіні біля приймальні висіла велика абстракціоністська картина, рясно писана основними кольорами. Хоча її значення і не зрозуміле, але й не надто складне для інтерпретації. Окрім картини, у кімнаті прикрас не було. Ні квітів, ні вази. Вхід було зроблено так, аби, тільки зайшовши, не можна було здогадатися, чим займається фірма.

Цкуру зустріла працівниця років двадцяти з лишком із гарно завитими назовні кучерями. До блакитної сукні на короткий рукав пришпилена брошка з перлів. Вона справляла враження дівчини, яку дбайливо виховували в заможній життєрадісній родині. Коли Цкуру вручив їй візитну картку, дівчина приємно усміхнулася і, наче тиснула пальчиком м’який ніс великого собаки, набрала внутрішній номер.

За кілька хвилин із дверей у глибині зали з’явилася огрядна пані років сорока п’яти. Вона мала на собі костюм темного кольору з широкими плечима та була взута в чорні туфлі-човники на широких підборах. Її обличчя, на диво, не мало жодних недоліків. Жінка була коротко стрижена, з міцним підборіддям, і мала вельми авторитетний вигляд. Інколи трапляються на світі саме такі жінки середнього віку, котрі, за яку роботу не взялися б, видаються авторитетними. І ця пані також одна з них. Якби вона була акторкою, то їй, напевно, можна було б дати роль досвідченої старшої медсестри або господині будинку розпусти.

Пані глянула на візитну картку Цкуру і скорчила ледь уловиму підозрілу міну. Цікаво, шо може хотіти заступник начальника будівельної секції технічного відділу токійської залізничної компанії від генерального директора «креативних бізнес-семінарів» у Нагої? Та ще й без попередньої домовленості? Але про мету візиту вона не спитала нічого.

— Вибачте, ви могли б тут трохи зачекати? — спитала вона з ледь помітною усмішкою.

Тоді запропонувала йому крісло і зникла за дверима. Це було стримане крісло з хрому та білої шкіри у скандинавському стилі. Красиве, охайне і спокійне, але без тепла. Наче ясна ніч, крізь яку січе дрібним дощем. Цкуру сів і почав чекати. Дівчина з приймальні робила щось за столиком на ноутбуці. Інколи поглядала на Цкуру і підбадьорливо усміхалась.

Як і дівчина з автосалону, вона належала до жінок, яких часто можна побачити у приймальнях Наґої. Із гарними рисами обличчя, доглянута. Такі викликають симпатію. Волосся завжди акуратно завите. Вони студіюють французьку мову та літературу в дорогих приватних університетах, після закінчення влаштовуються у місцеві фірми, де зустрічають відвідувачів чи секретарюють. Так працюють кілька років, а раз на рік їздять із подругами у Париж. Нарешті знаходять перспективного працівника фірми і, вийшовши заміж, благополучно звільняються. Після цього кидають усі сили на те, аби віддати дітей у знаменитий приватний університет. Отакі думки роїлися у голові Цкуру, поки він чекав у кріслі.

Секретарка середніх літ повернулася за п’ять хвилин, щоби провести Цкуру до кабінету Червоного. Її усмішка цього разу була привітнішою на одну поділку шкали. У ній відбивалася повага та прихильність до людини, яку шеф погодився прийняти отак відразу без попередньої домовленості. Видавалося, що таке буває нечасто.

Секретарка ішла поперед нього широким кроком, і підбори вистукували впевнено та правильно, як удари сумлінного сільського коваля у ранкову годину. У коридорі вишикувався ряд масивних дверей із непрозорого скла, з-за яких не долинав жоден звук. Наче на іншій планеті, якщо порівнювати з роботою Цкуру, де безперестанку розлунювали телефонні дзвінки, люди сновигали туди-сюди і лунали крики.

Як на розміри офісу, кабінет Червоного виявився крихітним. У ньому стояв робочий стіл у тому ж скандинавському стилі, невеличка канапа з кріслами, дерев’яний стелаж. На столі — декоративна лампа з металу та макінтошівський ноутбук. На стелажі — музична система фірми «Банг&Олуфсен». На стіні так само висіла велика абстракціоністська картина, рясно писана основними кольорами. Схоже, робота того ж художника, що і в приймальні. Великі вікна виходили на проспект, але вуличного гамору не чутно. Сонце раннього літа падало на однотонний килим на підлозі. Це було гарне і щедре проміння.

Інтер’єр кімнати був простим і витриманим. Нічого зайвого. Меблі та інщі предмети коштували дорого, однак, на відміну від автосалону «Лексуса», який виставляв розкіщ напоказ, тут усе було зроблено стримано, аби не кидалося у вічі. Фешенебельна безособовість — ось так можна охарактеризувати концептуальну ідею цього офісу.

Червоний піднявся з-за столу, щоби привітати Цкуру. У порівнянні з тим, який він мав вигляд у двадцять років, колишній друг змінився. На зріст так і залишився майже сто шістдесят сантиметрів, однак волосся значно порідшало. У Червоного волосся завжди було тонким, однак тепер воно ще більше потоншало, тому лоб наче проступив уперед і добре проглядалася форма черепа. Ніби компенсуючи брак волосся, Червоний запустив собі невеликі бакенбарди. Вони густо чорніли, і ця відмінність із волоссям одразу впадала у вічі. На Червоному були вузькі окуляри в металевій оправі, що дуже пасували до його овального обличчя. Він залишився худим, як і колись, без краплі зайвого жиру. До білої сорочки в тоненьку смужку була пов’язана брунатна трикотажна краватка. Рукави засукані до ліктів. Штани кремового кольору із цупкої бавовни, знизу коричневі мокасини з м’якої шкіри, взуті на голу ногу. Все в його одязі вказувало на вільний стиль життя.

— Вибач за такий наскок із самого ранку, — перепросив Цкуру. — Я боявся, що інакше ти не захочеш зі мною зустрітися.

— Та ти що, старий? — відказав Червоний і простягнув руку. На відміну від Синього, долоня Червоного була малою і м’якою. Потиск спокійний. Однак у ньому відчувалося тепло. Не недбалість.

— Як я можу відмовити давньому другові? Завжди радий тебе бачити.

— Хіба в тебе не багато роботи?

— Роботи багато, це правда. Але це моя фірма, я сам собі голова. Можу планувати