Читати книгу - "Війна у натовпі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ще двоє жертв "неуставних відношень" з бази зберігання в Умані. Чи то їх хотіли підрізати, чи, скорше, вони когось. Перший, на ім'я "Лис", нічим не виділявся. Зате другий — "Ровер" — виявив неабиякі здібності і під кінець війни командував секцією-роєм (в УНСО, як і в армії США, відділення діляться на дві секції — вогню і маневру). Коли все скінчилося, пішов "здаватися". Ось розповідь у його викладі:
— Іду я по плацу. В камуфляжі, темних окулярах і кросівках. Командир мене побачив і кричить: "Уведіть його на... Звідси. Закрийте на гауптвахті". Ведуть мене. Начальник штабу мене побачив, каже:
"Чого ви його так ведете. Йому ці ваші автомати, як два пальці об землю". Я йому ще гранату віддав, "ефку", на зберігання. Мене до самого "дембеля" на гаупвахті протримали.
Залишмо на совісті розповідача протокольність правдивого перебігу подій. Важлива тональність.
В 1993 році в Абхазії Ровер уже командував відділенням і піввзводом (двома відділеннями). В його господарстві все було в порядку, але ці повадки вічного "дембеля"! Капці на босу ногу, майка, автомат "на ремінь" і хода сновиди в десяти кроках за строєм. Він показав себе і на оперативній роботі. Та одружився і відійшов від політики.
Що є мета такого жорстокого в своїй послідовності месіанства? Діяльність екстремістських політичних організацій і їх парамілітарних формувань приречена, якщо вони не спроможні довготривалий час контролювати будь-яку територію. Неможливо видобувати все необхідне у супротивника і постійно перебувати на його території. Подібні "звільнені зони" якраз і служать тилом: за їхній рахунок здійснюється постачання, там переховуються бойовики після акцій.
Першу спробу створити звільнену зону УНСО здійснила в Придністров'ї влітку 1992 року. Припускалося в разі падіння Бендер і Тирасполя відрізати території на північ від Рибниці й створити на них якесь "українське" утворення. Спроба "державного перевороту" з тріском провалилася. Формування УНСО в Рашкові та Кам'янці були роззброєні і поступово розбіглися, "просочившись" на територію України. В цій авантюрі брало участь понад 80 бойовиків, на 20 більше, ніж білих найманців у відомій біафрській історії з Чомбе.
Дмитро Корчинський
Якось я черговий раз повертався з Придністров'я. З глибокою меланхолією розмірковував над тим, що перетягти війну на Хрещатик ніколи не вдасться. Ніколи вже не будуть підірвані мости через Дніпро, ніколи засмаглі хлопці в брудних камуфляжах не виб'ють двері Кабінету Міністрів, не затягнуть ДШК на дзвіницю Святої Софії, не використають підземних комунікацій для несподіваного прориву... Аж раптом задзвонив телефон.
— Добрий день, — мовив приємний задушевний голос, — я отець Борис Табачник, секретар Київської Митрополії. Мені сказали, що ви можете мені допомогти...
1992 року релігійна ситуація в Україні була динамічною та цікавою. На хвилі національного піднесення в Західній Україні майже повністю відновила свої позиції Греко-Католицька церква. Це викликало серію конфліктів с тими, хто зберігав вірність православ'ю. Цікаво і те, що до греко-католиків перейшов майже весь політичний актив, що дало їм якісніші кадри.
Неодноразово доводилося спостерігати ситуацію, коли кілька греко-католиків могли зашугати православне село, відібрати під себе церкву, перемогти численну православну громаду. Нерідко доходило до крові. Грек-католики зазвичай перемагали. В двадцятому столітті вони мали двох визначних предстоятелів. Перший — митрополит граф Андрій Шептицький, який брав участь у всіх українських, австрійських, польських та німецьких інтригах першої половини століття. Другий — ардинал Йосиф Сліпий. Коли Сталін розправлявся з Греко-Католицькою церквою, його запроторили до Сибіру. В кінці п'ятдесятих років американці виміняли його на якогось шпигуна. Решту життя він провів у Римі. Це була сильна людина. Розповідають, що його побоювався Папа й недолюблювала ватиканська публіка. Він вибивався з ряду. Як і Шептицький, він мріяв про утворення Українського патріархату. Йому на зміну прийшов кардинал Мирослав Любачівський, постать настільки бліда, що цілком задовільнила Ватикан. З початку дев'яностих років він разом зі своєю канцелярією перебрався до Львова, у стару резиденцію уніатських предстоятелів — собор Св. Юра.
Наприкінці вісімдесятих було відновлено Українську Автокефальну Православну церкву. Вона була не зовсім канонічною, але тамтешня публіка мені подобалася найбільше. Патріархом був Мирослав Скрипник. Один з найцікавіших українських авантюристів XX століття. Свій творчий шлях почав в ранзі ад'ютанта Петлюри, потім брав участь в українському легальному політичному русі на Західній Україні. В тридцяті роки був послом (депутатом) польського сейму від Волині. В сорокових — співробітничав з німцями, після війни — з Богом, в якості предстоятеля УАПЦ. Резиденцію мав у Бавнд-Бруці (США), був надзвичайно владолюбною, сварливою й колоритною особою. У 1992-93 роках бував в Україні.
Я навідував його у першокласному номері готелю "Київ". Це була літня людина мефістофельської зовнішності, з великими, якось дивовижно загостреними догори вухами. Він розслаблено сидів у глибокому кріслі. Я привітався. Слабким капризним голосом він повідомив, що він знесилений, майже конає, і що такі-то й такі-то не виявляють до нього належної поваги, а такий-то, напевне, є ворогом України. Далі послідував двогодинний монолог — говорив швидко, не зупиняючись, то збуджувався й кричав, викривав і спростовував, то шепотів і скаржився, то казав, що нічого вже не хоче, то загрожував помстою. В цьому висохлому тілі клекотів вулкан. Він пересварив між собою всю православну еміграцію й відчував сили взятися за Україну.
Та найбільшу кількість парафій в Україні мала Російська Православна церква. Власне, українські парафії були її найбільшою частиною. Довгі роки тут господарював митрополит Київський та Галицький Філарет. Він мав розкішну резиденцію на Пушкінській вулиці в Києві і правив залізною рукою, чим, безумовно, викликав щиру дитячу ненависть усього кліру.
Наприкінці вісімдесятих він ледь не став Московським патріархом, але замість нього обрали Олексія, який був його відвертим ворогом. Тоді Філарет зрозумів, що його порятунок — в сепаратизмі. Його вороги, а ними були всі єпіскопи, скликали Харківський собор українських парафій. Філарета позбавили сану, а трохи згодом розстригли. Він вирішив боротися. Філарет усе ще утримував за собою резиденцію та кафедральний Володимирський собор, коли наважився звернутися до мене.
Аби уникнути раптового захоплення ворогами собору, я виставив біля нього охорону. Влада боялася буд-якої визначеності. Міліція то наїжджала на нашу охорону, то допомагала їй. Я переконав автокефалістів почати переговори з Філаретом на предмет об'єднання. Їм було важко, позаяк Філарет (подібно до св. Павла в молодості) свого часу активно нападав на автокефалію та нацьковував на неї
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна у натовпі», після закриття браузера.